Об’єднана Європа: соціокультурні кордони

Один із батьків європейської інтеграції – Жан Монне наприкінці свого життя наголошував, що, якби йому дали можливість розпочати цей процес заново, він започаткував би його з соціокультурної складової єднання європейських народів. Тим самим, на його думку, було б розчищене “поле” для побудови спільного дому – єдиної Європи – на основі ментальної єдності її народів. Аналізуючи пройдений у другій половині ХХ ст. шлях розвитку європейських країн, можна вже стверджувати: соціокультурний чинник, діалог європейських культур став дійсно вагомою компонентою у справі розбудови сучасного Європейського Союзу.

При цьому культура розглядається переважно як квінтесенція всіх видів людської діяльності, звичаїв, вірувань, тобто всього матеріального та духовного, що створено людьми. Таке визначення культури наголошує на важливій ролі соціально-історичної спадщини і традиції. Нормативний підхід до культури виокремлює специфічний спосіб життєдіяльності людини, суспільства чи людства в цілому, детермінований відповідним соціокультурним оточенням. Культурні цінності формують соціальні інститути, утримують генетичний код культури. Під культурою розуміють також поведінку, якій людина навчилась упродовж всіх етапів своєї соціалізації. Культура – це також організація різноманітних феноменів за допомоги використання певних символів [1]. Отже, культура є невід’ємною від людини, суспільства і людства, їх соціальної сутності. Тому не може бути суспільства без певної культури, так і культури без суспільства.

Зміна соціокультурних меж пов’язана перш за все з трансформацією відповідних архетипів, тобто своєрідної “закодованої” часово-просторової моделі певного соціального організму. Зрозуміло, що на цей надзвичайно складний процес історія мусить витратити доволі багато часу.

Вектори європейського інтеграційного процесу

Загалом проект європейської інтеграції сформувався та розвивався у відносно єдиному соціокультурному середовищі Західної Європи в умовах чіткого розподілу на ліберальний Захід та комуністичний Схід.

1 січня 1995 року внаслідок вступу до Європейського Союзу Австрії, Швеції, Фінляндії народилася сучасна “Європа – 15”. Новий ЄС простягається від Полярного кола до Півострова Пелопоннес, від французького Бреста до Бреста білоруського. Його територія складає 3,2 млн. кв. км. (приблизно дві третини площі США), чисельність населення – 366,9 млн. осіб, а валовий продукт становив на початку 1996 року 6 трильйонів 210 мільярдів 100 мільйонів доларів США. Жодне з нових інтеграційних угруповань в світі не може зрівнятись із ЄС за рівнем розвитку та зріліс-тю об’єднання. Модель Європейського Союзу стає привабливим прикладом для всього світу.

До середини ХХ століття інтелектуальні проекти об’єднання Європи випереджали інтеграційні можливості держав Старого континенту. Лише дві світові війни та третя світова, якою по суті була “холодна війна”, стимулювали процес єднання європейських держав із метою самозбереження та навіть певного заперечення песимістичного прогнозу О.Шпенглера щодо наступаючих “сутінок Європи”. Хоча, з нашої точки зору, цей прогноз має під собою певні підстави. Особливо, якщо подивитись на нинішню розбудову єдиної Європи як на новий проект “побудови” Вавілонської вежі, тобто прискореного в часі та розширеного у просторі об’єднання принципово різних соціокультурних традицій.

Проте, ми розуміємо європейську інтеграцію як живий, творчий процес цивілізаційного самовдосконалення континенту під впливом тісно пов’язаних між собою соціально-політичних, соціально-економічних та соціокультурних, в тому числі, духовно-культурних чинників.

Заглиблюючись у минуле, можна знайти принаймні два духовні джерела сучасної європейської культури: класичну античну традицію (з її політеїстичним духовним началом) та духовну іудейсько-християнську монотеїстичну традицію. Західний світ живе напруженим діалектичним поєднанням цих двох полюсів, його динамізм – з точки зору російського політолога Василенко І.А. – пояснюється саме цим конструктивним конфліктом.

Вирішальним чином на становлення політичної культури Заходу вплинули політичні цінності Римської імперії, яка в цілому забезпечила комунікації для поширення християнства. При цьому римо-католицька духовна традиція сприяла формуванню єдиного політико-правового західноєвропейського простору. Протестантська ж культура перетворила активну світську діяльність на релігійний обов’язок віруючого.

Отже, розвиток демократичної політичної культури Заходу був санкціонований культурою релігійної участі. Водночас, альтернативна позиція, коли віросповідання є приватною справою, відкрила шлях до революційного марксизму [2]. Тим самим певним чином поглибилась й духовно-релігійна криза, яку переживає сучасна європейська людина. Перехід до розвинутого споживацького суспільства “матеріалізувало” духовні потреби, наблизило своєрідний період “гедоністичного атеїзму”. Розвиток цієї тенденції прискорює глобалізація цінностей західної цивілізації. Внаслідок цього соціокультурна прірва між суб’єктами різних цивілізацій драматичним чином збільшується.

На відміну від економічних аспектів європейської інтеграції, які більш тісно пов’язані із матеріальними потребами і швидким пошуком компромісних рішень, політичні аспекти здебільшого пов’язані з проблемами функціонування національних державних механізмів, із поняттям суверенітету, національної ідентичності, узгодженням позицій різних політичних еліт тощо. Зараз викристалізувались дві гіпотетичні моделі розвитку Європейського Союзу. Одна з них пов’язана з формуванням конфедеративного союзу національних держав, інша – з формування федеративних Сполучених Штатів Європи. “Третій шлях”, який полягає у певному поєднанні цих двох напрямків, поки що як чіткий політичний проект не сформувався .

Важливим фактором соціокультурної ідентифікації завжди була національна валюта. Символом формування нового гомогенного простору є спільна грошова одиниця Євро. Про збереження сталих соціокультурних бар’єрів свідчить досить складний процес розробки дизайну цієї валюти. Спочатку пропонувалось розмістити на банкнотах зображення “батьків” об’єднаної Європи та виокремити місце для національної символіки. Але врешті-решт ці ідеї не були прийняті, оскільки такий підхід міг би закріпити домінуюче становище провідних країн-членів Європейського Союзу та негативно вразити почуття малих народів. Після гострих дебатів був обраний варіант своєрідного “соціокультурного компромісу”. Було вирішено на купюрах Євро зображувати логотипи архітектурних стилів Західної Європи, причому репрезентувати не конкретні будівлі, а окремі деталі, характерні для європейських архітектурних стилів різних епох: