Отже, соціокультурний вектор європейської інтеграції залишається найменш “просунутим” із суто об’єктивних причин, пов’язаних із особливостями національного історичного розвитку. У сучасному Європейському Союзі зберігається соціокультурна “полярна” вісь Північ-Південь. Тобто Скандинавські країни, які не зазнали прямого впливу античної культури, на відміну, наприклад, від італійців, іспанців, греків, певною мірою французів та німців, досить відчутно відрізняються за своїм менталітетом від Середземноморських країн, які в свою чергу за цим критерієм досить суттєво відрізняються від британців. Не випадково важливим напрямком європейського інтеграційного процесу є формування так званих “європейських реґіонів”, які по суті є еманацією глибинних соціокультурних меж на рівні локальних територіальних об’єднань.

На Південному Сході Європи виділяються Балкани як історичне перехрестя соціокультурних впливів різних цивілізацій, що їх уособлюють сучасні Європа та Близький Схід. Внаслідок цього в умовах кризи перехідних суспільно-історичних періодів тут формуються центри напруги, які, вибухаючи на тривалий час, перерозподіляють в рамках сучасного цивілізаційного утворення людства зони впливу між різними народами, країнами та цивілізаціями [3].

Вплив глобалізації на зміну соціокультурних меж

та політичних кордонів у Європі

Передусім зазначимо, що соціокультурні властивості історичних суб’єктів призводять до встановлення соціокультурних меж – своєрідних “демаркаційних ліній” як в історичному міжцивілізаційному контексті, так й між окремими групами (блоками) країн сучасного, переважно європейського за своєю сутністю, цілісного цивілізаційного організму.

Історично так склалося, що соціокультурні межі, як правило, не співпадають із політичними кордонами, які є віддзеркаленням розвитку тенденцій іншого, ніж духовність чи культура рівнів. Соціокультурні “демаркаційні лінії” досить повільно змінюються у часі і певною мірою протистоять політичним чи економічним змінам. Політичні кордони держав змінюються значно частіше, ніж геополітичні та соціокультурні межі.

Наприклад, у 2001 року виповнилось сорок років із часу побудови Берлінського муру, який став символом холодної війни та, водночас, політичним і соціокультурним кордоном між комуністичним Сходом та ліберальним Заходом. Здавалось, що падіння 9 листопада 1989 року Берлінського муру неминуче прискорить процес єднання принаймні німецького народу. Але й через 11 років, що минули з часу об’єднання Німеччини, суттєва ментальна різниця між східними та західними німцями зберігається [4]. Таке становище склалось всупереч титанічних зусиль, докладених німецьким суспільством заради утворення гомогенного ментального простору, що його розірвали політичні кордони лише сорок років тому (1949-1989 рр.). Певно, що знадобиться зміна принаймні трьох поколінь, аби нарешті синхронізувати соціокультурну динаміку (ритми) у відповідності до “інтегрованих” ціннісних орієнтирів.

Отже, лише з суто політичної точки зору та лише певною мірою можна говорити щодо посилення гомогенності сучасного Європейського Союзу. В цілому ж він ще довго зберігатиме відчутний прояв (в тому числі в політиці) соціокультурних меж між англосаксонською та романською Європою, між Північною протестантсько-католицькою та Південною, переважно католицькою, Європою.

Іншою сутнісною рисою сучасної західної цивілізації є посилення тенденцій до глобалізації, що виявляє сьогодні себе у всіх аспектах життєдіяльності людини, суспільства і людства. Кожен з аспектів глобалізації приховує в собі певну небезпеку, але найнебезпечнішим з них є, на нашу думку, організаційно-технічний компонент глобалізації.

Скажімо, в контексті політичної європейської інтеграції глобалізація може розглядатись в цілому як позитивний фактор, що стимулює стандартизацію (уніфікацію) широкого розмаїття культурно-правових норм і тим самим забезпечує політичні завдання європейської (певною мірою – світової) спільноти. Зрозуміло, що іншої політичної оцінки можуть дотримуватись, наприклад, країни так званого фундаменталізму.

Цілком іншу картину оцінок ми можемо спостерігати в науково-технічному аспекті глобалізації. Перейнявши характерну для періоду становлення європейської цивілізації традицію технічної “перебудови” світу на угоду людині, глобалізація переважно оцінюється сьогодні як така, що несе величезну загрозу. Це проявляється, зокрема, в практично необмежених потенціях сучасної генної інженерії, яка може стати складовою дегуманізованої частини соціальної інженерії.

Радикально змінюють традиційні уявлення про соціокультурні межі європейської цивілізації й сучасні інформаційні технології. І все ж серед усіх соціокультурних факторів глобалізації найгостріше виявляють себе під час епохальних історичних змін духовно-релігійні, етнокультурні та расові соціальні відмінності. Саме ці фактори тривалого часу продовжують формувати зони напруження в Ольстері, Басконії та Корсиці.

Великобританія впродовж тридцяти років докладає максимум зусиль до замирення Ольстеру. В 1998 році була створена Асамблея Північної Ірландії. Але формування нової культури толерантності між католицькою більшістю та протестантською меншістю в провінції все ще не відбулось, свідченням чого є складнощі з роззброєнням Ірландської республіканської армії.

Після падіння автократичного режиму Франко проблема демократичного забезпечення національної самоідентифікації одного з найстародавніших народів сучасної Європи – басків є постійною головною білю іспанської держави.

Батьківщина Наполеона Бонапарта – Корсика продовжує створювати суттєві політичні проблеми для Парижа, наполягаючи на дуже широкій автономії, якої не має жодна французька територія.

Очевидно, що порівняно невисокий ефект процесу європейської політичної інтеграції (централізації) дедалі продовжує стримувати не менш вагомий феномен ідентифікації (реґіоналізації), який живлять існуючі соціокультурні стереотипи.

Таким чином, глобалізація, котра досить суттєво впливає на зміну політичних кордонів у Європі, потребує більш тривалого часу для її вирішального впливу на існуючі соціокультурні межі. Остаточно соціокультурна глобалізація стане дійсним історичним фактом лише тоді, коли вона “ліквідує” як зовнішні, так й внутрішні соціокультурні межі в Європі.

“Роз’єднана” Європа: етнічно-релігійний фактор

Насамперед розглянемо зовнішні соціокультурні межі Європи, яка намагається стати об’єднаною.

Починаючи з 70-х років ХХ ст. Європейський Союз вже чотири рази приймав нових членів. Вперше у 1973 року з вступом Великобританії (де провідною є англіканська церква), Данії (більшість датчан сповідують лютеранство), Ірландії (пере важно католицька країна); вдруге – 1981 року з вступом православної Греції; втретє – 1986 року, коли членами ЄС стали