На межі ХХІ століття процес розширення ЄС стимулюється, з одного боку, великим бажанням країн-кандидатів повернутись до материнського лона європейської цивілізації, а з іншого, об’єктивною зацікавленістю “старих” членів ЄС у експансії впливу, здобутті нових ринків, завершенні процесу політичного об’єднання Європи.

Ще точиться дискусія навколо визначення геополітичних меж нової об’єднаної Європи. Визнавши мусульманську Туреччину кандидатом на вступ, ЄС гіпотетично зупиниться на соціокультурному кордоні Сирії, Іраку, Ірану. Проте розширення до самого Близького Сходу, говорячи термінологією С.Хантінгтона, може спровокувати “зіткнення цивілізацій” у структурі самого Європейського Союзу.

Багатьох західних аналітиків турбує перспектива, за якої Європа отримає нових сусідів, які є політично не стабільними, етнічно поляризованими і економічно відсталими. Замість “залізної завіси” часів холодної війни Європа може отримати “оксамитову завісу”, що зафіксує нові соціокультурні межі в Європі. Цілком можливо, що нинішні політичні заяви щодо “відкритих дверей” для нових членів Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу можуть лишитись суто риторичними.

Упродовж 90-х років визначились дві групи країн-кандидатів на вступ до ЄС. Перша з них – так звана “люксембурзька”, що визначилась у березні 1998 року у складі Польщі, Угорщини, Чехії, колишньої югославської республіки Словенія (в яких завжди відчутним був соціокультурний вплив німецького мовного світу), колишньої радянської республіки Естонія (з переважно лютеранським віросповіданням) та середземноморського Кіпру (який соціокультурна та політична межа поділила між греками та турками). Друга так звана “гельсінська” група “абітурієнтів” була названа в грудні 1999 року у складі прибалтійських республік Латвії та Литви (переважно католицьких країн), Словаччини, Мальти (католицькі країни) та православних Румунії та Болгарії.

Отже, ми бачимо, що за межами планів розширення ЄС залишились католицька Хорватія (принаймні, поки що), православна Сербія, “коктейль” із католиків – хорватів, православних сербів та босняків – мусульман у Боснії та Герцеговині, а також переважно православна Македонія. До остаточного замирення Балкан говорити про їхню європейську інтеграційну перспективу є справою досить необачливою.

Таким чином, ключовою проблемою, що стає перед країнами на шляху до єдиної Європи, є питання розвитку ейкуменістичного релігійного руху та формування релігійної терпимості в реґіоні.

Національні меншини та іммігранти в діалозі європейських культур

Національні меншини формують насамперед внутрішні соціокультурні бар’єри для європейської спільноти. Своєрідним джерелом, що живить і множить цей фак-тор, стають іммігранти, котрі по суті є “щепленням” на європейський цивілізаційний організм ментальних традицій інших цивілізацій.

Спроможність щодо здійснення соціокультурної інтеграції іммігрантів до європейсь-ких цінностей стає питанням конкурентоспроможності Європейського Союзу.

Існуюча європейська правова система достатньо надійно захищає права національних меншин, за винятком циган, басків, корсиканців та деяких інших. Однак, ставлення до іммігрантів, як свідчать повсякденні повідомлення преси, є ще досить конфронтаційним. Причини цього полягають насамперед у конфлікті соціокультур-них цінностей.

Сучасну європейську імміграцію можна поділити на декілька категорій: представники колишнього соціалістичного табору Східної Європи, вихідці з колишніх колоній європейських метрополій та соціокультурно цілком “чужі”, які відчувають на собі найбільш потужні прояви ксенофобії. З них найбільш вороже ставлення випробовують сьогодні на собі мусульмани, яких сприймають переважно як “терористів”, “ісламських фанатиків” тощо.

Мусульманський світ певною мірою намагається адаптуватись до сучасних тенденцій глобалізації, але темпи цієї адаптації суттєво відмінні від європейських, і він ще довгий час проявлятиме “неадекватну” реакцію на приниження віри правовірних витворами сучасної масової культури у вигляді наркотиків, рок-музики, моди або інших винаходів “гуманітарної інтервенції”. Як наслідок, ще досить тривалий час спостерігатиметься напруження між традиційною християнською та мусульманською цивілізаціями.

Тому нагальною потребою стає налагодження діалогу культур, адже сьогоднішні іммігранти неминуче стануть завтра національними меншинами. Отже, соціокультурна інтеграція іммігрантів до “титульної” нації (із збереженням умов для культур-ної ідентичності етнічних груп) стає справжнім викликом, від ефективності відпові-ді на який залежить перспектива мирного співіснування або зіткнення циві-лізацій з усіма негативними наслідками для формування нової глобальної системи [5].

Замість висновків

У першій половині нового тисячоліття загалом має бути вирішено проблему культурної самоідентифікації Європейського Союзу. Конкретна форма і риси цього процесу ще перебувають у стадії “проектування”.

Україна як повноцінна держава нової Європи знаходиться в процесі засвоєння нею європейських реалій у всіх їх проявах та стрімкій динаміці. Справа загальноєвропейської стабілізації ще попереду. Однак, з огляду на соціокультурні характеристики України [6], є певні підстави вважати, що Україна перетворюватиметься на соціокультурний центр східнослов’янських народів [7], адже вітчизняна “філософія серця” неодноразово допомагала обирати гідний шлях духовного самозбереження нації у надзвичайно складних історичних умовах. Цілком вірогідно також, що разом із розширенням Європейського Союзу на Схід виникатиме й потреба у новому політичному центрі посттрансформаційної Європи. Україна – один з таких вірогідних кандидатів.

Європа безумовно може розраховувати на реалізацію своїх амбіційних планів досягнення нового рівня гомогенності європейського економічного, соціального та соціокультурного простору, але лише за умови врахування інтересів всіх своїх країн-членів та адекватної реалізації їхніх культурних запитів. Не менш важливим завданням є подолання як внутрішніх, так і зовнішніх соціокультурних меж або, принаймні, створення надійних систем комунікацій між різними народами.

Література: 1. Крёбер А., Клакхон К. Культура. Обзор концепций и определений. –М., 1964. 2. Василенко И.А. Политическая глобалистика. – М., 2000.

3. Afonin A., Martynov А.National minorities of Balkan countries in the focus of globalization // Proceedings