Суперечливі процеси відбувалися і в розвитку науки. У другій половині 60—80-х років у республіці зростала і вдосконалювалась мере-жа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми їх діяльності, збільшувалась чисельність наукових кадрів. Центром науко-вих досліджень у республіці залишалась Академія наук УРСР. На 1 січня 1985 р. у її складі було 78 наукових установ і 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. В них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів і 8549 кан-дидатів наук, 130 академіків і член-кореспондентів АН УРСР.

Працюючи у творчій співдружності з вченими інших республік, науков-ці України здійснили ряд важливих відкриттів і винаходів, які збагатили українську науку. Так, фізики Харкова й Києва успішно працювали в

галузі фізики атомного ядра і ядерних реакцій, їх зусиллями було ство-рено один з найбільших у світі ізохронний циклотрон

У-240 і ядерний реактор ВВР-10г. В Інституті кібернетики АН УРСР під керівницт-вом академіка В. Глушкова, який багато зробив для утвердження його як всесвітньо відомого наукового центру, здійснена розробка першої в світі системи «Проект» — системи автоматизації проектування схем-ного і програмного обладнання ЕОМ методом формалізованих техніч-них завдань. Створена В. Глушковим київська школа кібернетики за деякими напрямами посідала гідне місце не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Численні нові напрями досліджень ефективно розвивались у математиці, матеріалознавстві, порошковій металургії, електрозварюванні, хімії, медицині. Важливе теоретичне і практичне значення мають дослі-дження академіків О. Антонова, М. Амосова, В.Глушкова, Є.Патона. Значним був внесок у науку вчених вищої школи республіки, в тому числі й Київського університету, — математиків М.Богомолова і Ю. Митропольського, хіміків А.Купріянова і А.Пилипенка, біологів П.Богача і О.Маркевича.

У науці цього періоду було чимало труднощів і недоліків. Так, вважа-лося аксіомою, що соціалістичний лад сам по собі відкриває необмеже-ний простір для науково-технічного прогресу, для використання його досягнень в Інтересах трудящих мас. Соціалізму приписувалася ніби назавжди дана здатність органічно поєднувати свої переваги з наукою, раціональним веденням господарства, будь-якими прогресивними фор-мами організації виробництва. Ця теорія безконфліктного і тріумфаль-ного сходження соціалізму призвела до ряду серйозних помилок, що мали місце в науково-технічній політиці того часу. Серед них — недо-оцінка досягнень науково-технічної революції, орієнтири в багатьох га-лузях економіки на середній технічний рівень, закупівля нової техніки і технології за кордоном замість розвитку вітчизняного машинобудуван-ня, відсутність необхідних стимулів для розвитку новітніх технічних роз-робок і впровадження їх у виробництво.

Так, на підприємствах республіки вони впроваджувалися лише на 15-20%. Це гальмувало технічне переозброєння промислового вироб-ництва. Значна кількість розробок, що виконувалися відомчими науко-во-технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економіч-ним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому одна з важливих причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу. Ось лише один приклад цьому. Якщо в Радянському Союзі на кінець 1990 р. налічувалося 300 тис. електронно-обчислювальних машин, то в США — 40 млн, тобто один комп'ютер припадав на 900 жителів, тоді як у Сполучених Штатах цей показник становив один до семи.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особис-тість заганялася у ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, несприйняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від історичної правди, утруднювали також розвиток суспільних наук. Ке-рівні партійні органи ставили за мету ще більше зміцнити монополію своїх генсеків та їх однодумців на інтерпретацію марксизму-ленінізму, завдань усіх наук. І як наслідок цього посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість щодо інакомислення набула дедалі більш автори-тарних форм.

Тому ряд праць істориків, філософів, економістів несли на собі відби-ток того часу, були поверховими, містили помилки у трактуванні окремих подій, фактів, явищ. У радянській історіографії мали місце значні викрив-лення української історії, було створено навіть особливу професію кри-тиків «совєтологів».

Повністю підконтрольними в умовах тоталітарного режиму виявля-ються література та мистецтво. У другій половині 60—80-х років ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літератури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непри-миренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного на-ціоналізму, національної обмеженості і місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946—1948 рр., в яких різко і несправедливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були ска-совані лише в 1990 р. Керуючись ними, «стражі» партійності, класовості та інтернаціоналізму «викривали» носіїв «бацил» націоналізму і сепара-тизму, цькували видатних діячів української творчої інтелігенції.

На зламі 60—70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистец-тва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов’язаних зі сто-рінками боротьби за національну незалежність.

Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовиць-кого терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час «суслівської» русифікації.

24 травня 1964 р. у рік 150-літнього ювілею Т. Шевченка була «організована» пожежа в Центральній бібліотеці Академії наук УРСР. З семи поверхів бібліотеки згорів