Новим підходом у висвітленні різних сторін життя сучасного села пройняті романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж». Ознайомленню нового покоління з справжньою історією та культурою українського народу присвятили свої романи і повісті «Диво», «Роксолана», «Я, Бог-дан» П. Загребельний, «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю» Р. Іваничук, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкетик, «Гнів Перуна» Р. Іванченко. Захисту українських національних надбань присвятив свою книжку про видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького «В пошуках скарбів» М. Шаповал. З новими історико-біографічними творами виступили О. Іваненко, С. Плачинда.

Вільну нецензурну українську поезію не можна уявити без творчості таких здібних молодих поетів, як В. Симоненко і В. Стус, геніальних співців національного визволення. Палкою любов'ю до рідної землі пройняті слова В. Симоненка — поета, який з величезним запізненням став лауреатом Шевченківської премії:

Рідна земле! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподівання і мрії

У життя вриваються моє.

І живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я силу молоду.

Помітним явищем у національно-культурному відродженні стали нові збірки віршів Л. Костенко, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка, молодих поетів П. Осадчука, І. Римарука. Головний зміст їхніх тво-рів — це палка любов до України, вболівання за долю її народу, оспівування людських почуттів, праці, природи, рідного краю. Для них служити своєму народу було вже не епізодом, а фахом, високим покли-канням, честю і прямим моральним обов'язком. Тому не випадково їх філософська поезія проймає душу, хвилює своїм ліризмом і щирістю, захоплює багатогранністю тематики і знаннями історії.

Головні тенденції української драматургії — потяг до сучасної тематики, утвердження боротьби за мир і творчу працю — чітко відби-ваються в п'єсах «Планета сподівань», «Дикий Ангел», «Фараони» О. Коломійця, «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза» М. Зарудного, «У золотій рамі», «Дівоча доля» Л. Дмитерка. Багато з цих життєлюбних творів стали окрасою театрального репертуару не лише України, а й ряду зарубіжних держав.

Велике значення в утворенні національної культури має видання й наукове опрацювання літературної спадщини В. Блакитного, В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового.

Усе це є конкретним свідченням того, що українські письменники, поети, драматурги, незважаючи на труднощі, своїми творчими здобутка-ми зробили вагомий внесок у світовий літературний процес, сприяли вихованню національної свідомості українського народу.

Театр. У другій половині 60-80-х років, долаючи штучні перепони, й надалі розвивалося театральне життя. У республіці у цей час діяло 87 професійних театрів, об'єднання «Укрконцерт», 25 філармоній, у складі яких було понад 220 художніх колективів, а також 286 народних само-діяльних театрів, їхній репертуар значно поповнився новими творами, оригінальними і переробленими.

Так, великий успіх у глядачів завоювали п'єси «Фауст і смерть» О. Левади, «Планета надій» О. Коломійця, «Хто за? Хто проти?» М. Стельмаха. За участь у цих та інших спектаклях лауреатами Дер-жавної премії стали актори О. Голобородько, В. Івченко, Б. Ступка, лауреатами Державної премії України ім. Т. Шевченка — М. За-дніпровський, В. Заклунна, Ю. Мажуга, А. Роговцева, М. Рушківський. Це актори широкого творчого діапазону, які наслідували у своїй творчо-сті найвищі досягнення української театральної культури, органічно по-єднуючи яскраву театральність з винятковою природністю.

Отже, у творчих здобутках українських театральних митців було чимало позитивного. Проте народжувалося воно не завдяки, а всупереч змісту епохи, в трагедійній боротьбі художника з тоталітаризмом. Борю-чись насамперед за мистецтво Великого Стилю, очищення від усього випадкового, український театр звертався до культурної спадщини ми-нулого, кращих зразків зарубіжного мистецтва, здійснював пошуки ви-сокохудожніх засобів їх відтворення. І це сприяло примноженню таких характерних його рис, як народність, демократизм, музичність.

Музика. Невід'ємною складовою театру, що доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому дворові національного колориту, було українське музичне мистецтво. Його розвиток у другій половині 60—80-х років характеризується вдо-сконаленням усіх жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфо-ній та пісень.

Значної популярності у глядачів набули опери «Милана» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, балети «Чіпполіно» К. Хачатуряна, «Ольга» Є. Станковича, «Либідь» В. Гомоляки.

Справжнього розквіту досягла українська виконавча культура. Видатними майстрами оперного співу стали Д. Гнатюк, Є. Мірошни-ченко, А. Солов'яненко, М. Стеф'юк; балету — В. Калиновджа, В. Ковтун, Т. Таякіна; диригентського мистецтва — С. Турчак. Його по праву називали яскравою зіркою в історії українського виконав-ського мистецтва. Саме він вперше вивів українську оперу на європей-ський рівень. За його наполяганням у 1982 р. на фестивалі у німецькому місті Вісбаден прозвучала наша національна перлина «Тарас Бульба» М. Лисенка. І це був справжній тріумф — насамперед тріумф Турчака-диригента, а також творчого колективу Київського театру опери та балету, нині Національного академічного театру опери та балету України Імені Т.Г.Шевченка, всього українського мистецтва. Диригентська май-стерність Маестро високо оцінена в Англії, Японії, Франції, Угорщині, Болгарії та в інших країнах. Не випадково світова критика порівнювала його з К. Аббадо та Г. фон Караяном.

Створення в 60-х роках ряду камерних оркестрів стимулювало роботу композиторів над камерно-інструментальними творами. З'являються нові цікаві симфонії для камерного оркестру В. Губаренка, Л. Дичко, Ю. Гщенка, шість п'єс В. Бібика, чотири паотити М. Скорика, мелодійні оперети В. Лукашова, О. Сандлера та ін. Твори А.