став основою для англійської літературної мови. Вона складається з 4324 віршованих новел, в яких подано яскраві реалістичні замальовки життя сучасного йому суспільства. Подібно до Дайте, Чосер прагне створити своєрідну художню енциклопедію сучасності й користується при цьому пізньоантичними та ісламськими зразками. По-ява східних мотивів у творчості Чосера перебувала у щільному зв'язку з організацією ініціатором розв'язання Столітньої війни (1337-1453) англійським королем Едуардом III особливого придворного гуртка, названого ним "Орденом святого Георгія" і пізніше відомого як "Орден підв'язки". Така дивна назва пояснюється тим, що слово "підв'язка" в багатозначній арабській мові однозвучне зі словом "обов'язок". Ця організація була створена для виховання англійської національної еліти в дусі вірності та сумлінного виконання обов'язків перед монархією й королем. Зразком, з якого повністю було позичено організаційну структуру гуртка, став один з містич-них ісламських орденів, символічними кольорами в якому вважалися блакитний і жовтий, що стали й кольорами ордену підв'язки. Девіз Ордену підв'язки - "Ганьба тому, хто думає про це погано" - є звуковим аналогом суфійського девізу. Відзнака приналежності до давньої організації у формі зірки зі стрічкою, на якій викарбувано цей девіз, досі є вищою державною нагородою Великої Британії, а кавалери ордену утворюють впливовий політичний клуб.
Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) - творець нових канонів ренесансної світської архітектури – палаццо; Мазаччо (1401-1428) - художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони тримірності простору, лінійної та повітряної перспективи; скульптор Донателло (1386-1466) - відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір мистецтва, не прив'язаний до архітектури (шедеври Донателло - статуя Давида, також перший після Середніх віків кінний постамент кондотьє Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блискуче ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які вбілювали художники цього періоду, поступово перетворювались на світські твори з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучасників, наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.
При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-справжньому демократичним, :а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої вишуканості досягає італійське мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук Козімо Медічі, який відкрив перший худож-ній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лорен-цо Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко делла Мірандола, художники Боттічеллі, Мікеланджело.
Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім виразником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі ви-користовував як античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини - "Народження Венери" і "Весна". На першій з цих картин художник зображує прекрасну богиню кохання, щойно народжену з піни морської, яка, підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка, обличчя не пробуджене до життя, чисте, безгрішне, лагідне. Разом з тим, дивлячись на дівчину, відчуваєш передчуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей же жіночий тип ми можемо зустріти і у "Весні", і в образах уславлених боттічелівських Мадонн.
Але коли у 1494 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо Савонарола, який замолоду отримав для свого часу бли-скучу гуманістичну освіту, рішуче виступив проти жорсткої тиранії Медічі, спрямованої проти флорентійського міського самоуправління, та фальшивого, на його думку, придворного мистецтва, яке він вважав "справою рук диявола", його підтримала переважна більшість флорентійців. Медічі були вигнані з міста. Підтримали Савонаролу і багато гуманістів, і навіть деякі видатні митці, такі як С.Боттічеллі. Однак через чотири роки П'єро Медічі повернувся з найманими військами. Савонаролу було страчено, його труп спалено й розвіяно по вітру, а диктатуру Медічі відновлено. Після цих подій, видатний художник, що продовжував співчувати повстанцям, відмовився далі співпрацювати з двором Медічі, а в його мистецьких твоpax відбилося повернення до середньовічних традицій творчості близьких широким верствам суспільства.
Мистецтво зрілого італійського Відродження називають Висо-ким Ренесансом. Це був тяжкий період, пов'язаний з боротьбою італій-ських міст за незалежність. У мистецтві на перший план вийшли проб-леми громадського обов'язку, високих моральних якостей, подвигу, образ гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини-героя, лю-дини активної і діючої. Пошук такого ідеалу і привів мистецтво до синтезу, узагальнення, виявлення закономірностей. Мистецтво Високого Ренесансу відходить від часткового, від незначних подробиць заради узагальненого образу, заради прагнення до гармонійного життя. В цьо-му головна відмінність зрілого Відродження від раннього.
Досить трьох імен, щоб уявити значення Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонарроті. Їх життєві шляхи часто перетинались, вони були суперниками, ставились один до одного вороже. Мали-дуже різні художні й людські індивідуальності. Та саме ця трійця видатних представників свого часу уособлює найвищі досягнення італійського Відродження.
Мабуть найзнаменитішою картиною у світі є "Мона Ліза" ("Джоконда"). У цьому портреті художник справді досяг досконалості. В образі молодої флорентійки втілено образ самої епохи Відродження; гармонія, інтелект, велич. Припускають, що свою Джоконду Леонардо малював з самого себе. Зовнішньо нерухома модель передає рух душі. Ледве помітна іронічна посмішка, пильний мудрий погляд, спокійна і урочиста постать, а також ще щось, чого не можна пояснити і до кінця зрозуміти. Мабуть, це перший психологічний портрет, який не потребує оцінок критиків, а має право на