Робота для диференційованого заліку на тему:
“Культура Нового часу”
Реформація (в перекладі з лат. reformatio – перетворення, виправлення) – загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку ХVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.
Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо.
Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517 року професори теології Віттенбергського університету Мартін Лютер (1483-1548) прибив свої “Дев’яносто п'ять тез” на дверях місцевої, вони були спрямовані проти практики продавання індульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало початок Реформації, яка тривала з XVI ст. до середини XVII ст.
Реформація змінила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав.
Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній спротив. Головними її знаряддями стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.
На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну цілину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності.
На хвилях реформації з’являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д.Мільтона (1608-1674) “Втрачений рай” та Ф.Г.Клопштока (1724-1803) “Мессіада”. Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А.Дюрера і Л.Кранаха Старшого.
Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в особі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.
Важливим фактором соціокультурних змін у XVIІ ст. стає наука, перш за все – експериментальне природознавство. У результаті прогресу природних наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, що якнайповніше виражене у класичній праці І.Ньютона “Математичні начала натуральної філософії” (1687 р.).
Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVIІ-XVIІІ ст. у рамках двох суперечливих напрямків – раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. ratio - розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. empirius – чисто практичний) – чуттєвий досвід.
Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від лат. classicus - зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIІІ ст. як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVIІІ ст., в епоху піднесення абсолютизму: теоретичні принципи його виклав Н.Буало (1636-1711) у дидактичній поемі “Мистецтво поетичне”. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на “високі” і “низькі”. До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, - комедія, байка, сатира, ідилія. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж.Расіна і Ж.Б.-Мольєра.
Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища перехідного періоду – від Реформації до Просвітництва.
Просвітництво – це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства.
Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін “просвітництво” використовують ідеологи Просвітництва – Вольтер і Гердер.
За часом доба Просвітництва – це середина XVIІ-XVIІІ ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше – в Німеччині, Італії та інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідеї Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї просвітництва поширились по всій Європі.
Характерними рисами Просвітництва є:
Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, “вічної справедливості”, рівності.
Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:
Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей.
Французьке ж Просвітництво XVIІІ ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що підіймалася.
Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культуро-етнічної солідарності, з національним відродженням, особливими стимулами для яких стали гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм.
Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вони є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури. Їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спостережливість, проникнення в людські пристрасті і характери.
Просвітництво XVIІІ ст. спиралося на видатні відкриття Р.Декарта, І.Ньютона і Г.В.Лейбніца в галузі фізики і математики, на перші досягнення передової біологічної думки, завдяки чому поступово витіснялися релігійні і спіритичні погляди на сутність життя.
Біологія була тоді ще далека від скільки-небудь широких наукових узагальнень. Однак праці У.Гарвея, М.Мальпігі, Я.Сваммердама, Ф.Реді, А.Левенгука в галузі анатомії, фізіології й ембріології вже давали матеріал для обгрунтування матеріалістичної думки про те, що життєві явища такі ж пізнавальні, як і всі інші, і мають у своїй
