4. Кращі традиції українського театрального мистец-тва 20—30-х років продовжили такі діячі сцени, як В. Ва-силько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козач-ківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. І. Фран-ка. Він очолював театр у 1926—1961 рр., з 1954р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпрові-затором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.

Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. За-горутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років по-в'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія Данченка належать вистави "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом і "Біла во-рона" Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.

Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові, а зго-дом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику XX ст. (спектакль "Мадам Батерфляй" за п'єсою американського драматурга Хуанга; "Лоліта" за класичним романом В. Набокова та ін.).

Оригінальним мистецьким явищем є українська авторсь-ка пісня. У розвиток цього жанру вагомий внесок зробив Володимир Івасюк (1949-1979) — український поет і ком-позитор, автор тексту і музики пісень "Я піду в далекі гори", "Червона рута", "Водограй" та ін. Творчість митця грун-тується на фольклорних джерелах. Пісня "Червона рута" дала назву Республіканському фестивалю української пісні та музики.

З 1989 р. започатковані конкурси хорів ім. М. Леонтовича.

5. Після закінчення другої світової війни кількість медичних навчальних закладів в Україні значно зменши-лась. У 1948 - 1949 рр. була проведена реорганізація медич-ної освіти і введено новий профіль середнього медичного працівника, так званого фельдшера. У 1954р. існуючі ме-дичні школи були реорганізовані в медичні училища для підготовки фельдшерів, санітарних фельдшерів, фельдшерів-лаборантів, акушерок, зубних техніків і фармацевтів.

Вища медична освіта здійснюється через мережу медич-них, фармацевтичних та стоматологічних інститутів, уні-верситетів і академій.

Підвищення кваліфікації, спеціалізація та підготовка висококваліфікованих фахівців у різних галузях теоретич-ної та практичної медицини проводилися також науково-дослідними інститутами України, яких у 1972 р. було 50.

В Україні станом на І вересня 1997 р. налічувалося 129 ліцензійованих вищих медичних навчальних закладів, заснованих на державній формі власності, та 111 закладів І та II рівнів акредитації.

6. Розпад Радянського Союзу і крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби в геополітичних, суспільних, економічних і культурних процесах цілого світу.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн світової співдруж-ності до її економіки, історії, національно-політичного і на-ціонально-культурного відродження, міжнародних зв'язків. Це стало можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть сконцентрувався величезний по-тенціал цілісної духовної культури на противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних земель з боку чужоземних держав.

Збереглося чимало цінностей і традицій української національної культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського суспільства, готують нову інтелек-туальну еліту нації.

Концепція національної культури, розроблена М. Грушевським, знайшла своє втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови. Ідея М. Грушевського грунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Вона з'явилась у реальному проголо-шенні перед усім світом і практичному становленні укра-їнської державності, що включає всі компоненти суспіль-ного життя, зокрема культуру.

Разом з тим, жодна національна культура не може існу-вати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури ста-ють надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

Особливістю української культури доби національного відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що українська куль-тура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений куль-турний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч.Купчана, політичного оглядача газети "Лос-Анжелес Тайме", який після візиту Президента України Л.Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: "Якщо державу не об'єднує національна ідея та І почуття відданості справі, що виникає на її основі, то най-кращі люди, найсвітліші уми опиняються деінде. Ця "вте-ча інтелекту" — переважно до Москви — позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеть-ся "про творення нації та держави практично з нуля".

Розвиток культури в Україні потребує пильної опіки держави. Духовна культура, у свою чергу, покликана ожи-вити економіку та політику на рівні з етикою, естетикою та педагогікою, сформувати моральні передумови для суспільного прогресу.

Входячи у XXI ст., Українська держава має відродити процес духовно-культурного та морально-етичного розвит-ку українського народу.

Національна культура покликана відкрити нову перспек-тиву духовної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні прин-ципи. Піднесення української культури в умовах незалеж-ності, просування її до