візантійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, автори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда. Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу. Псел – яскравий, непересічний письменник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ, автор багатьох віршів на честь василевств і прихильник їхніх ворогів. Най чисельним у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри і види грецької риторики, також промови і епітафії, монодії. У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством. Найбільш яскравим явищем у його творчості є “Хронографія”. Вона насичена іншою, художньою правдою, що створює єдину картину епохи – драму людей і драму імперії.
Для візантійського суспільства заглиблення в давню мову і культуру та їх ідеалізація ще більше загострювала складну проблему двомовності, яке визначалося ступенем освіченості, а врешті-решт – соціальною незалежністю.
4. Музика
Про роль музики у візантійському світському побуті відомо мало, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів – “акламацій”, обов’язкових у двірському церемоніалі.
В стародавньому богослужінні інструментальний супровід, напевно не був заведений, і музика звучала у вигляді співів. Існували засоби церковного вокального виконання: урочисте читання євангельських текстів, що регулювалося певними музичними формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру і так звані алілуйні пісні.
До ХІІ-ХІІІ ст. у Візантії сформувалася розвинена система співів, яка вживалася в державній і культурній сфері. Її специфіка – досить обмежена кількість жанрів, розкріплення за співами певних назв, наприклад: “славоспівні – за першим словом знаменитої фрази “Салва Отцю і Сину і Святому Духу”.
Друга група співів сформувалася в залежності від часу їхнього виконання: “ранкові”, “відпускальні”. Окремі співи здобули свої назви за деякими ознаками: “катавасії” – під час співів віруючі мали підвестися.
Традиційні, освячені століттями форми візантійської вокальної музики, дотримувалися одного важливого принципу: кожному складу тексту відповідав найчастіше 1 звук. Це пов’язано з настановою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти й відчути сенс тексту богослужіння. Музика ні в якому разі не мала домінувати над текстом. На зміну цій системі приходить так званий какофонічний стиль. Його важлива риса – домінування музики над текстом.
5. Архітектура
Візантійська скульптура згасла ще в пізньоантичну добу.
Останні спроби належать до VI ст. Пізніше скульптура перебудувала під церковною забороною і зникла.
Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород.
6. Образотворче мистецтво
Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого розквіту, розпалася на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську (Персія), сирійську тощо. Відбувся, нарешті, поділ на грецький Схід і Латинський Захід. Мистецтво грецького Сходу в історичній літературі має назву “візантійської”. Найвище досягнення римсько-елліністичного мистецтва – храм Святої Софії (532-537 рр.) – найбільш значна пам’ятка візантійської архітектури. Її побудовано Анфімієм із Трої та Ісидором із Мінта. Від VII ст. починається “візантійське мистецтво”.
У IV-VI ст. дуже популярною була мозаїка. У ній аж до ХІІ ст. простежується процес згасання римсько-елліністичного імпресіонізму, втрачається монументальність, занепадає кольоровість. У ХIV ст. місце мозаїчної техніки заступає фреска, а потім станкова ікона.
В революціях другої половини ХІІ ст. і в переворотах “Латинської навали” народжується так зване мистецтво доби Палеологів.
Художня традиція, однак, настільки життєздатна, що ще в в ХVI-XVII ст. процвітає італо-критська школа живопису, створюються великі храмові розписи на периферії візантійського світу, народжується видатний живописець – Панселін.
В Константинопольській церкві Кахріє-Джамі і в венеціанському соботі Святого Марка живописці ще намагаються застосовувати мозаїчну техніку, але всі інші розписи пізньовізантійського часу – фрескові. Лише в добу європейського романтизму на початку ХІХ ст. загальне захоплення середньовічним мистецтвом і середньовічною культурою викликало інтерес і до мистецтва візантійського.
Література
“Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.
