Староукраїнське ораторське мисте-цтво представлене в основному творами церковно-релігійного змісту. Світська ораторська проза - сеймові та судові промови, політичні виступи на на-родних зібраннях тощо — не збереглися. Провідним жанром ораторської прози на Україні в XVI—XVII ст. був проповідниць-кий. Проповідь відігравала роль наймасовішого пропагандистського засобу. Вона була живим словом, зверненням до широких мас з церковної кафедри.

Українське ораторське мистецтво виникло на традиціях давньоруських. З періоду Ки-ївської Русі були успадковані збірники пе-рекладних і оригінальних ораторських тво-рів, які мали настановчі цілі. Вони передба-чали насамперед популяризувати й поши-рювати християнську ідеологію і морально виховувати давніх русичів, уславлювати пер-сонажів християнської міфології і видатних церковних діячів. Тому твори ораторського мистецтва доби середньовіччя називають п.е учительною літературою. Проповідь при-йшла на Русь разом з християнством як частина церковного ритуалу і поширювала-ся в різних списках, які оформлялися у спе-ціальні збірки. З періоду Київської Русі ві-домі списки збірників ораторських творів— перекладних і оригінальних, які широко по-бутували і в XVI—XVII ст. на Україні: «Златоструй», «Маргарит», «Златоуст», «Ізмарагд», «Торжественник» та ін. До них входили переклади ораторських творів кла-сиків візантійської учительної літератури IV—IX ст., які перекладалися або безпосе-редньо з грецької мови, або приходили з Болгарії в старослов'янському перекладі, і твори давньоруських ораторів—таких, як Феодосій Печорський, митрополит Іларіон, Кирило Туровський, Климент Смолятич та ін. Це були своєрідні антології ораторської літератури.

Ораторська, або учительна, література включала в себе проповіді (які ще назива-лися словами, казаннями, повчаннями) і по-слання. А той, хто складав і проголошував орації, звався проповідником, або казнодією. Проповіді призначалися для проголошення їх широкому колу людей, послання ж були зверненнями до однієї конкретної лю-дини чи певної групи людей і призначалися для читання. Однак на практиці часто трап-лялося так, що послання використовували-ся повністю чи в уривках для проголошу-вання їх на широку публіку, а проповіді пе-реписувалися для індивідуального читання. Таким чином, чіткої межі між проповідями й посланнями не було. Яскравим прикладом такого явища може бути творчість Івана Вишенського. Його твори являють собою послання. Однак письменник розраховував і на те, що вони можуть проголошуватися. Переправивши з Афона на батьківщину свою «Книжку», він у передмові до неї ра-див, щоб при індивідуальному читанні «не минати скорогонцем, як пусте вітряне коло, очима пробігаючи наперед написаного з міс-ця на місце, але зупинятися... де мовиться про неправду і істину» 1. При читанні вго-лос для слухачів передусім потрібно подба-ти про те. щоб читач був вправним у читанні — «звиклий і швидкий на око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі, хай ... там, де кома, трохи зупиняється, а на крапках, минувши дві-три чи скільки може вмістити крапок, особливе там, де закінчується вислів думки, хай дасть духові одпочити, відпочиває й ро-бить зупинку — а це для того, щоб і прос-тим, безкнижним слухачам було зрозу-міло й дохідливе подано смисл прочитано-го»2. Староукраїнські оратори завжди дба-ли про дохідливість, зрозумілість і доступ-ність проголошуваного для слухачів.

Крім проповідей, успадкованих з періоду Київської Русі або укладених за їх зразка-ми, у XVI ст. на Україні з'являються руко-писні збірники повчань нового типу. так звані учительні євангелія. Вони містять про-мови-повчання на теми певних євангель-ських місць. Зразком для таких збірників були тлумачення євангелія, здійснені конс-тантинопольським патріархом Каллістом і перекладені з грецької на церковнослов'янську мову ще в XIV ст. З XVI—першої половини XVII ст. дійшло до нас дуже ба-гато учительних євангелій — рукописних і друкованих,—що свідчить про широку по-пулярність свого часу цього виду орацій. Основне завдання казань, що містилися в учительних євангеліях, було те саме, що й у давньоруській проповіді: розтлумачувати прихожанам поняття й приписи християн-ського віровчення і повчати їх у дусі цер-ковної моралі. Щодо змісту проповідей, які входили до складу учительних євангелій, то в них більш-менш

1Вишенський Іван. Твори: Переклад книжної української мови Валерія Шевчука — К., 1986.— С. 22.

2 Там же.— С. 21.

виразно помітна антикатолицька спрямованість і занепокоєння до-лею батьківщини. Так, відомий письменник і діяч братського руху на Львівщині Кирило (Транквіліон) Ставровецький в одній з про-повідей, що входила до складу учительного євангелія, укладеного й виданого ним 1619 р., писав про те, що деякі заможні люди могли б частину своїх багатств пусти-ти на будівництво шкіл, друкарень і взага-лі на розвиток наук, проте не роблять цьо-го. В іншому місці він ганьбить тих земля-ків, які соромляться свого українського по-ходження. Окремі сюжети з книжних дже-рел він застосовує до української дійсності. Структура проповіді цього типу була до-вільною, без особливих риторичних хитро-щів, тобто проповідь ще не мала чітко ви-значеної літературної форми.

Дальша еволюція української ораторської творчості, як і всієї української літератури та культури взагалі, пов'язана з розвитком освіти, зокрема з діяльністю Києво-Могилянської академії. На зміну старій пропові-ді греко-слов'янського типу приходить нова, що орієнтується на західноєвропейські зраз-ки. Кінець XVI і перша половина XVII ст. на Україні характеризуються боротьбою ук-раїнського народу проти католицької екс-пансії та унії за зміцнення православ’я, що в тих умовах означало, власне, пропаганду патріотизму, утвердження етнічної та дер-жавної цілісності українського народу. У XVII ст. релігія на Україні ще зберігає статус пануючої форми ідеології, тому су-спільно-політичні рухи, в тому числі й кла-сові та національно-визвольні, неминуче ма-ють релігійне забарвлення. У такій ситуа-ції церковна проповідь як один