10 років - 5 млрд. З 1951 р. почалися телепередачі в СРСР і Україні, з 1968 р. Київ частково перейшов на кольорове телебачення, з 1982 р. телепередачі стали кольоровими повністю. У 1983 р. телевізорів на Україні було майже 15 млн - практично у кожній сім'ї, з них п'ята частина кольорових. Все це були ознаки нової технічної цивілізації.

Хрущовське керівництво мусило вжити термінових заходів до подолання житлової кризи, яка ставала дедалі загрозливішою.

З 1954 р. почалося масове будівництво п'ятиповерхових малогабаритних будинків, що попри свою низьку якість та не придатність для цивілізованого життя все ж на перших порах сяк-так пом'якшило житлову проблему. Після так званих "хрущов" прийшов час "черьомушок", як за назвою першого з багатоповерхових мікрорайонів Москви почали називати абсолютно подібні мікрорайони в усіх містах СРСР. З 1954 р. органом, який стежив за неухильним впровадженням на території СРСР єдиних норм і правил, стандартів, надзвичайно низьких і єдиних типових проектів, став Держбуд з його республіканськими організаціями та установами. Міське будівництво набуло рис тотальної уніфікації. Це відображало загальну тенденцію до безликості, що загрозливо виявлялось у новій урбаністичній культурі.

З одного боку, зменшувалась дистанція між містом і селом, провінцією і центром, що послаблювало недовіру до міста, замкненість у традиційних етнічних формах, властиво минулому протистоянню українського села російському місту. З іншого боку, місто творить свою масову культуру, культуру міських стандартів, як і будівництво, кируючись у художній творчості подібними "типовими проектами". Ця невибаглива загально імперська культура, як правило російськомовна, швидко поширюється по безмежних територіях країни.

Одна з найгостріших проблем, які виникають чи, краще сказати, відтворюється на цьому новому етапі розвитку українського суспільства, - це мовна проблема, проблема мовної культури. Маємо тільки офіційні дані про мову, яку під час перепису населення 1959 р. та 1970 р. називали рідною; серед українців рідною мовою українську назвали під час перепису 93,5 відсотка. Кількість українських шкіл у містах і селах України залишалась державною таємницею, соціологічних опитувань тоді непроводили. Тіль після здобуття незалежності одержано перші вірогідні результати обстежень, які свідчать про гостроту мовної проблеми в Україні. Так, за результатами досліджень Міжнародного соціального інстетуту та кафедри соціології університету "Києво-Могилянська академія" в січні 1992 р., українській мові як засобу повсякденному спілкування віддавали перевагу: в західному регіоні - 93 відсотка населення, у центральному - 53 відсотки (по м. Києву - 32 відсотка), в південно-східному - 25 відсотків. Решта надала перевагу російській мові. Слід мати на увазі, що престиж української мови значно зріс після проголошення незалежності України, і в 1964 р. чи 1974 р. обстеження мали б значно менше вигідний для української мови наслідок.

Переважання російської мови в міському побуті зростало, і українська культура в значній своїй частині залишилась російськомовною. Бородьба за захист української мови часто вимагала справжньої самовідданості, але наслідок вона могла мати лише за умов державної незалежності.

Унації з молодою державністю неодноразово виникала спокуса висунути на перший план у сфері культури неодмінно "своє", щоб самоствердитися. До пріоритету потрапляло передусім те, чим нація відрізнялася від інших - власні традиції. Зовнішні атрибути національності всіляко підтримувались, як і "свої" наукові та культурні авторитети. Навіть такі "солідні" нації, як англійська, здавалося б, позбавлені комплексу неповноцінності, втратили цілу добу в математиці, тримаючись за формулювання математичного аналізу Ньютона, прагнучи протиставити "своє" матиматичній системі, запропонований Лебніцом (німцем за походженням). Про чорну пору "німецької фізики" і "німецької математики", а також "великих російських вчених" неварто і згадувати. Це завжди - шлях поразок.

Доля мови залежить не від кількості людей, які сьогодні її вживають, а відмовленою нею.

Таким чином, пріорітети в національній культурі визначаються на основі найвищого світового рівня. "Абстрактні" і "космополітичні" науки, далекі від традиційної культури, сфери музики, театру тощо - це ті животворні сили, які дають життя культурному цілому. Вони самі пособі звязані з глибинними традиціями минулого ізабезпечують їх виживання.

Держава мусить бути сильною. Та сьогодні сила вимірюється силою.

Нації, розгромлені увійні - німці та японці, перемогли в післявоєнному

світі завдяки тому, що зуміли небачено розвинути економіку і культуруу.

Культура - це ми. Але це й більше, ніж ми. Жодна найгеніальніша, найосвіченіша, найчутливіша до людських пристрастей, болю і радощів особистість не може втілювати в собі всю націю з її культурою. В кожній людині, як в краплині сонця, відображається і світить якоюсь своєю гранню вселюдський здобуток. Культура - неначе колосальний континент, на якому ми живемо. Це неначе мова, якщо треба володіти, щоб зрозуміти безкінечно глибокі смисли, що ними наділені всі її таємничі системи знаків. Зрештою, це й, крім усього, просто мова, знання якоїнеобхідне для осягнення усного та письмового тексту.

Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем відчизняної історі, витоків національної культури до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

Україна, напівзруйнована семидесятирічним соціальним експерементом, починає з низького рівня розвитку, проте вона має величезні резерви, в тому числі й культурні. сподіватимемося, що її чекає справді світле майбутнє.

Використана література:

1. Дмитро Антонович "Українська культура" (1993 р.).

2. Іван Кріп'якевич "Історія української культури" (1994 р.).

3. Мирослав Попович "Національна культура і культура нації"(1998 р.).