Значними були досягнення візантійців у галузі медицини і хімії. Вони не тільки коментували праці Галена і Гіпократа, але й узагальнили практичний досвід, удосконалили діагностику. В VІІ ст. у Візантії був винайдений "грецький вогонь" - суміш нафти, гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських битвах і особливо в боротьбі з арабами.

В мистецтві Візантії панували узагальнено-спіритуалістичні принципи, які грунтуються на відриві від реальності і перенесенні у сферу вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт, який перебуває в духовній сфері, описується за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. У художній творчості переважали традиціоналізм, канонічність.

Візантійські майстри, з одного боку, зберегли складну техніку образотворчого мистецтва, з другого - наповнили її новим символічним змістом. Стиль їх живопису характеризується поєднанням плоских силуетів з плавною ритмікою ліній та благородною гамою фарб, де переважали пурпурні, лілові, сині, оливково-зелені й золоті тони. В IV-VI ст. у візнатійському живописі ще панували античні традиції, що знайшло відображення в мозаїці Великого імператоського палацу в Константинополі; згодом, у ІХ-Х ст., формується строгий іконографічний канон, складається цілісна система декору храму, певний порядок розташування біблійних сцен на його стінах і куполах. Одна з верших мистецтва цього часу - мозаїка храму св.Софії у Константинополі.

На кінець ХІІІ й середину ХІV cт. припадає ще один період розквіту візантійського живопису, зв'язаний з поширенням гуманістичних тенденцій у культурі. Живописці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, звертаються до зображення не абстрактної, а живої людини. Прекрасними пам'ятками цього часу є мозаїка і фрески монастиря Хори. Однак візантійське мистецтво не змогло піднятися до реалізму італійського Ренесансу і надалі залишалось у формах старої канонізованої іконографії.

Значний вклад Візантії в розвиток середньовічної архітектури. Візантійські зодчі створюють нови принципи забудови міст: у центрі розташовується головна площа з собором, від неї, довільно переплітаючись, розходяться вулиці. Прекрасним зразком церковного будівництва є храм св.Софії в Константинополі, споруджений у 532-537 рр. за наказом Юстініана.

Середньовічна культура Західної Європи

У період Середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Європи у розумінні культурно-історичної спільноти. Позитивний вклад Середньовіччя в історію культури людства величезний, проявився він в усіх її галузях - в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурного процесу Середньовіччя необхідно з'ясувати особливості історичних обставин цього періоду.

Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи - середніх віків, основним змістом яких було формування феодальних відносин, насамперед у сфері землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представника панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу у сеньйора. Політична система феодального суспільства відзначалася перш за все тим, що влада була безпосередньо зв'язана з земельною власністю, виступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи Середньовіччя набрали реальності перші форми демократії в ширшому застосування, ніж, наприклад, в античному рабовласницькому суспільстві.

В ХІ-ХІІІ ст. стало утверджуватись міське самоврядування. Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус комуни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету. Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла міська рада, яка здійснювала керівництво адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов'язкові розпорядження. Радою керували виборні особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), консул (Італія). Міська община була неоднорідною за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове населення об'єднувалось у гільдії, а ремісники - в цехи. Цех також був політично спрямованою організацією, очолюваною виборним магістром.

В ХV ст. феодальна держава сягає найвищого ступеня централізації через абсолютну монархію, позитивне значення якої полягало в тому, що, зміцнюючи економічну і культурну єдність народів, вона сприяла формуванню європейської нації. Однак вона ж створила і величезний апарат насильства, який, наче велитенський спрут, душив суспільство.

В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, могутність якої постійно зростала. Вже у ХІІ-ХІІІ ст. римські папи видавали загальнообов'язкові акти (булли), володіли виключним правом скликати собори і санкціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як у церковних справах, так і в справах світської влади. При Інокентії ІІІ (1160-1216) багато європейських монархів визнали себе його васалами. В боротьбі з непокірними папи використовували інтердикт - заборону відправ усіх богослужінь і релігійних обрядів на території тієї чи іншої держави, а також відлучення монархів від церкви, звільнення підданих від присяги королю.

В епоху Середньовіччя досягла високого рівня шкільна і університетська освіта. Для навчання кліриків використовувались єпископські й монастриські школи, у яких Боецієм і Ф.Кассідором (487-578) було введено поділ "семи вільних мистецтв" на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). У ХІІ-ХІІІ ст. на базі таких шкіл виникли університети. В 1200 р. у Франції засновано Паризький університет; в Італії були такі відомі школи, як Болонська юридична та Солернська медична. Паризький університет мав чотири факультети: