На занепад гончарного промислу Чернігівщини за радянських часів вказувала, зокрема, видатний етнограф Євгенія Спаська у своїх щоденникових записах подорожей Чернігівщиною в 1923-24 роках. Ось її особисті враження від гончарних рядів на ніжинському базарі: "На жаль, чим ближче, тим видніше, що посуд увесь нудний, одноманітний, майже нічим не прикрашений, сортів мало: від колишнього багатства - залишилося лише декілька приємних форм та завжди красиві кольори випаленої глини: червонуваті, жовтуваті, сизі". Вона замалювала "курушку-чортогонку" - глиняну чашечку з ручкою для обкурювання хати в свята, чи викурювання нечисті із хати покійника.

Своїм високомайстерним гончарним посудом славилися також Ічня, Новгород-Сіверський та Кролевець. Керамічним розписам Лівобережного Полісся притаманні геометризовані композиції, радісний колорит із жовтогарячим, жовтим і зеленим акцентуванням, що яскраво виявляється на кераміці Чернігова, Батурина, Ніжина та Ічні.

У селі Шатрище (Ямпільський р-н, Сумщина) - із другої половини ХІХ ст. виготовляли міцну цеглу, та сіру побутову кераміку, оздоблену простими ритованими, штампованими та лискованими орнаментами. "Цеглярниками" були переважно вихідці з козаків, а "горщечниками" - з кріпаків. З 1930-50-х років посуд тут починають поливати всередині. Свої глечики для молока, олійні глеки, "макотри" та "кубішки" (тикви), миски, квітники шатрищанські гончарі (Федір Литвинов, Григорій Негода, Михайло Дурманов, Михайло Степаненко, Іван Гончаревський, Павло та Надія Саржанови, Андрій Дуплик, Захар Недбай, Олександр Пирогов та інші) продавали на базарах Шостки, Глухова, Рильська, Хомутовки, Новгород-Сіверського, Севська, Путивля, Ямполя. Останнім гончарем тут був Микола Насика (сер. 1990-х рр.), нині промисел повністю занепав.

Для західної зони українського Полісся (як і для суміжних поліських регіонів Білорусі та Польщі) характерна сіра лискована кераміка ("баньки", "пушки", "бандурки") сферичної форми. Заокруглені та присадкуваті стінки мисок, їх широкі пологі вінця зберігають традиційні особливості гончарних виробів І тис. н.е.

Основними осередками на півночі Волині вважаються села Рокита (Старовижівського р-ну), Качин, Застав'я й Олександрія (Камінь-Каширського р-ну), Згорани та Нудиже (Любомльського р-ну), Кульчин (Ківерцівський р-н). Гончарні вироби, що називають "чєшками" (чашками) мають архаїчну (півкулясту), та осучаснену (серцеподібну) форми. Горщики, глечики, гладишки, баньки традиційного сіро-сталевого, чорного та синьо-чорного ("сиваки") кольорів оздоблюються зорями, хвилястими лініями, паралельним і навскісним ритмічним чергуванням смуг, виконаних технікою лискування та ритування. Для кераміки цього регіону характерне велике розмаїття видів і форм, а також локальних назв посуду. На волинських неполив'яних кахлях XVIII ст. переважають геометризовані орнаменти.

У найвідомішому осередку - Рокиті - "гончарі були через хату". Тут до ХХ ст. виготовляли винятково димлені чорно-лощені вироби: малі горщики ("варишки"), глечики, гладишки, макітри, миски ("чєшки"), двійнята ("двоєшки", "двуйко"), олійні глеки та баклаги для води ("пушки"), глечички для збирання ягід ("набірахи"), кухлики для води ("набираші") та інш. Гончарний посуд мав прості присадкуваті форми, із широким горлом, сильно виділеним пуком (тулубом) і тонкими вухами. Поливу застосовують із 1940-50-х років. Посуд продавали на базарах і ярмарках північної Волині та південної Білорусі: у Камінь-Каширському, Ратному, Володимирі-Волинському, Ковелі, Любомилі, Вижві, Бресті. Серед гончарів славилися своєю майстерністю Іларіон Мороз, Кирик Гаврилюк, Василь та Йосип Гаврилюки, Василь Бондар, Василь Балачук, Артем Грицюк, Іван Грищук, Данило Мороз, Федір Патичук, Григорій Пилипко, Мирон Радчук, Степан Рибачук, Степан Терещук, Адам Ткачук, Андрій, Наум і Петро Якимчуки.

В Кульчині виготовляли світлий полив'яний і теракотовий посуд. Полив'яна кераміка мала зеленуваті або коричневі кольори різних відтінків із рельєфними або ж хвилястими лініями. Простий посуд оздоблювали вузькими смугами вохри у верхній частині виробу. Найвідомішими майстрами другої половини ХХ ст. тут вважаються Никанор і Тарас Вінцюки, Прокіп Зарадюк, Лук'ян і Петро Черешнюки, Андрій Васильчук, Касіян Вінцюк (колишній голова гончарної артілі), Володимир Ковальчук (останній працюючий гончар Кульчина).

На Рівненщині кераміку з геометричними орнаментами виготовляли в с. Межиріч (Гощанського р-ну) та с. Велика Клецька (Корецького р-ну). В Кривиці та Дубровиці кераміка мала природний світло-жовтий черепок і оздоблювалася смугами, спіралями, кривульками темною опискою. Полив тут зазвичай не застосовували.

Взагалі для керамічного посуду Волинського, Рівненського, Житомирського та Київського Полісся притаманні незначні технологічні та стильові відмінності у формах та декорі. Нині на всьому Правобережному Поліссі діє лише 6 гончарних осередків: Рокита, Кульчин, Вілія, Троянів, Царівка та Нові Петрівці, де виготовляють посуд світлого кольору і де припинено виготовлення чорно-лощеної кераміки.

Прикро, але сьогодні традиційне гончарство в Україні зникає. Лише в найпотужніших колись осередках часом працюють один-два старі майстри. Припинилася спадкоємність гончарних традицій; молоді керамісти дуже рідко вдаються до відтворення чи осучаснення традиційних форм виробів. Тому постає потреба підтримки та відродження традицій українського гончарства, які далеко не вичерпали себе як з мистецького, так і з практичного погляду.

Такий занепад давнього мистецтва і ремесла є особливо прикрим, оскільки гончарство як система культурних знаків постає універсальною моделлю світоладу, в якій пов'язувалися не лише народження, розвиток і смерть людини, а й річні цикли та стихійні сили природи. Якщо звернутися до етнографічних джерел, то побачимо, що в житті наших пращурів глина займала чільне місце, була оточена ореолом святості і таємничості, ототожнювалася із живою істотою, одухотворювалася. В народі вірили,