Під час правління Августа (27 до н.е. — 14 р. н.е.) Рим став світовою столицею. Почався небувалий розквіт мистецтва і будівництва. Будинки прикрашалися портиками і рельєфами. Вражають своїми розмірами частково збережені палаци Юліїв, Флавіїв, Северів. Колони і тріумфальні арки зводилися навіть в провінції.

На основі грецької традиції створювалися різні за стилем стінні розписи, що відкрили розкопки м. Помпеї.

Досягненням римської скульптури є портрет. Початок цьому жанрові в Європі поклали етруски, в яких зображення голови покійного прикривало урну з прахом; в цій традиції — не тільки прагнення зберегти пам'ять про вигляд людини, але і відношення до великої особистості як соціально значимого ідеалу. Індивідуалізація рис виключала можливість естетичного милування, тому в жанрі скульптурного портрету на перший план вийшла ідея краси духовної. Оскільки духовні, моральні ідеали в суспільстві піддавалися постійному переглядові, еволюціонував і портрет. Скульптурним образам республіканської епохи властиві лаконічні форми, різкість ліній. Імператорський Рим Августа повернувся до художніх ідеалів Греції, внісши в них поступово свою безстрасність, парадність і помпезність. Надалі ці дві тенденції з'єдналися і народився новий жанр — сміливі узагальнені портрети, що передавали індивідуальні риси і в той же час створювали цілісний образ особистості. Портрет зробив доступним внутрішній світ людини. Скульптори відмовилися від фронтальних композицій і поступово — від зайвої деталізації: в особі виділялося саме характерне, скупі лінії і великі форми робили портрет монументальним і експресивним одночасно. Змінювався портрет і за переданим настроєм: від сили і жорстокості в епоху боротьби з варварами — до релігійної покірності долі в V ст. н.е.

Початок римській літературі поклали греки своїми перекладами латиною «Одіссеї» і інших творів класики (Андронік, Луцілій). Першим дійсно видатним літератором (комедіографом) став Тіт Макцій Плавт. Він заражав глядачів буйною веселістю, використовуючи прийом спрощення характерів до гротеску, створюючи класичні сюжети комедії положень. Більш психологічними є характери і сюжети в комедіях Публія Теренція Афра. Його «серйозна» комедія являє собою переробку грецької (наприклад, Менандра). Але якщо в «рідних» комедіях глядачеві все було відомо з самого початку і його забавляло незнання персонажів, то Теренцій ставив глядача в таке ж становище, що і героїв п'єси, з'явився елемент непередбачуваності. Однак сучасники цінували Теренція більш як стиліста — за чистоту мови.

Розходження культур грецької і римської виявлялося і в стадіях розвитку особистісної свідомості. Орієнтації на грецькі культурні еталони Сципіонів протистояла італійська орієнтація Катона. В своїй творчості він не тільки завзято зберігав прийоми народного красномовства, але і захищав римський уклад життя від еллінської зніженості розкішшю. Сприймаючи літературу насамперед як засіб передачі соціально значимої інформації, Катон не розумів загального гуманітарного змісту грецької культури.

Повноцінне формування особистісної свідомості на римському грунті почалося лише в період розкладання республіки. Як ми переконалися на прикладі грецької культури, ознакою цього процесу є поява лірики, що свідчить, що в суспільстві прокинувся інтерес до внутрішнього світу людини. (В Римі такою ознакою стала і поява портрета.) Автори римської лірики були вже далекі від пісенної народної традиції, і свої духовні переживання вони втілювали в готових елліністичних формах. Звідси занурення в александрійську вченість, використання вже напрацьованих виразних засобів. Першим з плеяди видатних ліриків був Катулл. Як і інші поети його кола, він писав великі «вчені» твори і легкі невеликі вірші. І в тих, і в інших особливу увагу він приділяв обробці форми. Зміст складали варіації на теми маловідомих міфів, що дозволяли розвивати любовну тематику.

Протягом наступних років розквіт літератури був зв'язаний з іменами Вергілія, Горація, Овідія, Сенеки, Петронія. Тяжіння до формалізму і легкість змінюються поглибленням змісту і звертанням до класичної гармонії. Інтерес до літератури зріс, тому що політична боротьба, що поглинала раніше всі духовні інтереси суспільства, втратила сенс. Август прагнув керувати літературним процесом, хотів змусити літературу виконувати соціальні функції за своїм власним замовленням. Як виконання державного замовлення можна розцінювати створення Вергілієм «Енеїди» — епічної поеми про міфологічного божественного предка римської аристократії і самого Августа. Як «Іліада» — ідеологічне осмислення єдності грецького етносу, так «Енеїда» — це усвідомлення єдності Риму з Італією. Однак саме в «Енеїді» вперше чистою нотою зазвучав справжній полісний патріотизм.

Поети-лірики продовжували катуллівський напрямок, стояли в опозиції Вергілію і Горацію (останній став теоретиком офіціозного класицизму). В Овідія сама міфологія служить стилістичним прийомом, що піднімає любовну гру до рівня обожнювання (а виходить, вище державного). В умовах, коли Август проголосив повернення до суворих звичаїв предків, відродження родини і моральності, любовні елегії розцінювалися як блюзнірство — залишок життя Овідій провів в засланні.

Вихователь імператора Нерона, знаменитий філософ Сенека, зробив значний вклад в розвиток трагедійного жанру. Саме цю античну трагедію драматурги Нового часу обрали як зразок для наслідування. Трагедії Сенеки написані в дусі «нового стилю»: затягнуті патетичні монологи, громіздкі метафори і порівняння призначені скоріше для читача, ніж для глядача.

Розвиток мистецтва красномовства, прагнення його зберегти сприяли розвитку прози. Плідним підсумком софістичної практики стало виникнення малих прозаїчних форм — листів (художніх і псевдоісторичних), описів. І в Греції, і в Римі з'явився роман. Історичні оповідання, що стали досить розповсюдженими в Римі, були покликані компенсувати відсутність власної міфології. Розвиток особистого ліричного початку в літературі, а також перевага повсякденної утилітарної