Рік, що минає, відзначений справжнім вибухом інтересу до останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. Після двох сторіч фактичного забуття цієї героїчної особистості Україна ніби сплачує борг пам'яті своєму лицареві, і сплачує щедро. Широко відсвяткована 315-та річниця від дня його народження. На його батьківщині, в селі Пустовійтівка на Сумщині, відновлено збудовану кошовим церкву святої Трійці; там же в липні відбулося всеукраїнське козацьке свято "Калнишева рада". Згадували Калнишевського на спеціальних заходах на Дніпропетровщині та на Запоріжжі, науковці присвятили йому конференції у Ромнах. А 14 жовтня Президент України Віктор Ющенко відкрив перший в країні музей Петра Калнишевського.

Історична справедливість бере своє. Тим важливіше простежити зв'язки, що поєднують Петра Калшишевського з нашим краєм - а їх чимало.

Доля визначила військовому осавулу Петру Калнишу увійти до історії як особистості легендарній. Цьому козацькому отаманові судилось особливе місце в історії українського козацтва, історії Січі, а отже - й України. Так сталося, що Петро Калнишевський виявився останнім кошовим отаманом Запорізької Січі, останнім оборонцем її традицій, її лицарства, самого її існування.

Кошовим отаманом Січі Калнишевський пробув десять років. Але можна сказати, що то була ціла епоха - епоха Калнишевського, так само, як колись була, скажімо, епоха Івана Сірка. Епоха, разом з якою скінчилася й ера Запорізької Січі.

Страдницька доля останнього кошового Запорізької Січі є одним із найяскравіших прикладів історичної несправедливості, яка багато віків тяжіла над нашим народом. Цікаво, що Калнишевський - єдина в історії України відома особа, життя якої припадає на три століття: народився в XVII, діяв протягом XVIII, а помер у XIX ст. Сторінки життя Калнишевського переплітаються й з історією нашого краю, з історією фортеці св. Єлизавети, Нової Сербії тощо.

Про дитинство та юність майбутнього кошового, його сім'ю нам відомо дуже мало. На жаль, документи про ранній період життя кошового отамана збереглися дуже фрагментарно. Народився Петро Іванович в 1690 р. у селі Пустовійтівка Роменської протопопії Лубенського полку нині Сумська обл.) в родині козацького старшини Івана Калниша. Петро був найстаршим сином у сім'ї. У нього було щонайменше двоє братів: Панас - козак Смілянської сотні (його підпис під переписним реєстром 1767р. стояв поруч із сотниковим) та Семен - священик Миколаївської церкви у Смілі. Петро мав також ще і сестру, яка була заміжня за козаком Лук'яновичем із села Торцівка на Лохвиччині.

Про дитинство майбутнього кошового архівних відомостей не збереглося. У 1970 році дослідник Д.Кулиняк записав у Пустовійтівці легенду про те, як малий Петрок потрапив на Січ: "Восьмирічний Петрик - син козацької вдови Агафії пас худобу за селом, коли побачив невеликий кінний загін запорожців. До одного з них, який смалив люльку, хлопчик звернувся з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це дуже розважило запорожців. Вони навіть зупинились, щоб почастувати пастушка "носогрійкою".

- А куди ж ви йдете? - На Січ, хлопче. - Так візьміть же й мене із собою! - Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, - дозволив сотник, той, що "носогрійку" йому позичив. - Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою. Петрика двічі просити не довелося - він відразу вихопився на коня. - А батько що скаже? - А нема в мене батька, - похнюпився Петрусь. - Загинув. - Ну то будеш мені й за сина. І подалися вони туди, де "луг - батько, а Січ - мати", і побрела череда в село сама, вже без пастуха".

Ім'я Петра Калнишевського виринає в документах архіву Коша Запорізької Січі з початку 50-х років ХVIII ст., коли він займає вищі старшинські посади. Спочатку був військовим осавулом, котрий відповідає за стан і організацію війська, потім - військовим суддею, третьою особою після кошового отамана, яка входить до складу Коша, тобто Запорізького уряду. З 1762 р. він короткий час був кошовим. І, нарешті, в 1765-1775 роки Калнишевський - беззмінний кошовий отаман. Він керує Запорізькою Січчю упродовж десятиліття. Що передувало катастрофі - остаточному знищенню російським царизмом Запорізької Січі.

У ХVIII ст. Запорізька Січ зберігала автономію й українську державність, які великою мірою базувалися на давніх традиціях і мали коріння в історичному минулому українського народу. Політична автономія, самобутній республіканський лад на Січі з його демократичними порядками - частим проведенням рад, на яких вирішувались найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом, - усе це було історичною антитезою російському самодержавству з його абсолютною монархією. Проводячи політику ліквідації автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути й Запоріжжя.

Царизм скасував Січ через 15 років після ліквідації Гетьманщини в 1764 р., хоча ще раніше розгорнув наступ на її землі, права та особливий устрій.

У 1752 році указом імператриці Єлизавети Петрівни створюється Нова Сербія, яка повністю розташувалася у межах Вольностей Війська Запорізького, захопивши територію на 200 верст уздовж і близько 30 верст вшир між ріками Синюхою та Дніпром.

Через два роки для захисту Нової Сербії із півдня на козацьких землях закладається фортеця святої Єлизавети. На південь від Нової Сербії і фортеці утворюється Новослобідський козачий полк. Щодо збудованої фортеці св. Єлизавети, то на неї покладалося завдання на річках Самоткань і Верблюжій перехоплювати селян-утікачів та гайдамаків, яких царат часто-густо