Скориставшись указом Катерини ІІ про заселення "запорізьких обширних і безлюдних степів", Калнишевський розпочав політику їх масового залюднення. У 1767р. кошовий наказав одруженим запорожцям залишити свої хутори і поселитися на кордонах полків колишньої Нової Сербії у п'яти новостворених запорізьких селах, зокрема у с. Петровому.
Отже, в 1770 р. на території "Вольностей Війська Запорізького" вже налічувалося 45 сіл та близько 4000 хуторів-зимівників. Так, вздовж Інгулу налічувалось 17 зимівників, Інгульця - 11, Мертвовода - 4 тощо.
М. Аркас у своїй "Історії України-Русі" пише: "…І через кілька років степів запорізьких не можна було вже впізнати: де колись висока тирса хвилювала на пекучому сонці, тепер простелялися розкішні лани, поорана віковічна цілина давала великі врожаї, і навіть склалася у запорожців така приказка: "Як був кошовий Лантух (у 1750 році - Авт.), не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Калниш, то з'явилися паляниця і корж, і книш". Щодо приказки, то до наших днів вона дещо трансформувалася і дійшла у такому вигляді: як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш.
Військова діяльність Петра Калнишевського найбільше була пов'язана з російсько-турецькою війною 1768-1774 років. На театрах війни запорізькі козаки були ударною, досвідченою, майстерною і мужньою силою. Відомість, складена Кошем 23 березня 1769 р., наводить дані про загальну кількість кінних і піших козаків у Війську Запорізькому на той час: перших тоді налічувалось 7474, других - 5773 чоловік.
На початку війни більша частина козацького війська - близько 8 тисяч козаків на чолі з Калнишевським - вирушила за наказом до фортеці св. Єлисавети. Збереглися дані про те, що у червні 1769 року поблизу с. Петрового Калнишевський розташував 7350 козаків і 12 гармат. У ході війни кошовий проявив себе талановитим військовиком і безстрашним воїном. Слід пам'ятати, що на той час Калнишевському вже виповнилося близько 80 років. Відзначився він разом із запорожцями при взятті Очакова, Кінбурна, налагодив діяльність козацької розвідки в Криму. У 1770 році цариця нагородила кошового великою золотою медаллю з діамантами. Два роки по тому Калнишевському було присвоєне військове звання російської армії "генерал-лейтенант". Російсько-турецька війна в черговий раз дала запорізькому козацтву нагоду покрити себе бойовою славою. Можливо, саме через це екзотика і романтика козацького лицарства стає "модною" в аристократичному середовищі. У квітні 1772 року кошовий отаман видав атестат новообраному козаку Кущівського куреня Грицьку Нечосі - наймогутнішому вельможі імперії "найсвітлішому князю" Григорію Потьомкіну. Козацьке товариство обрало йому таке прізвисько через великі буклі його довгої перуки, яку він носив замість пристойного оселедця. Розчулений князь-козак Нечоса подарував січовикам 38 казанів, щоб усі 38 куренів мали у чому варити саламаху. Та оскільки відразу по тих казанах росіяни заходилися відбирати в запорожців землі, козаки навіть пісню склали. Були в ній іронічні слова про оті російські казани, що за них у козаків позабирали всі лани. Ні Калнишевський, ні запорожці навіть гадки не мали, що через кілька років Потьомкін виступить як головний нищівник Січі, а козацьку старшину на чолі з "батьком" Калнишевським ув'язнить довіку.
Кучук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774р., що завершила війну, стала поштовхом для царизму в практичній реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. У вищих урядових колах вважали, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпосту в боротьбі з турецько-татарською агресією, а запорізькі козаки не становлять цінності як військова сила.
Доля Запорізької Січі остаточно вирішилася 23 квітня 1775 року. На раді при височайшому Дворі з планом знищення Січі виступив фактичний володар Південної України Потьомкін. Всесильний фаворит Катерини ІІ відіграв зрадницьку підступну роль у розправі з запорізькою вольницею. Для операції проти Запорізької Січі було використане військо, що поверталося з російсько-турецької війни.
25 травня 1775 р. від стін фортеці св. Єлизавети, зберігаючи цілковиту таємницю щодо мети свого походу, виступили у похід на запорізьке козацтво царські війська під командуванням генерал-поручика Петра Текелія (до речі, серба за походженням).
П'ятьма колонами рушили 10 піхотних, 13 донських козацьких і 8 полків регулярної кавалерії, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерними ескадронами із значним артилерійським парком, загальною чисельністю понад 100 тис. осіб. У складі війська були й Пермський карабінерний полк, що базувався поруч фортеці св. Єлизавети, і 11 ескадронів Єлисаветградського пікінерного полку, які вирушили від річки Комишуватої Сугоклеї.
Негативна пам'ять про роль фортеці св. Єлизавети у ліквідації Запорізької Січі відбилася в народній пісні: "Ой, з-під города, з-під Лисавета Сизі орли вилітали А в городі в Лисаветі все пани собирались, Пани-сенатори, пребольшії генерали. Вони думали-гадали: Ой, як би нам, панам-сенаторам Запорізьку землю взяти? Ой як би ж нам, ой як би ж нам У їх вольності відібрати?" Січ на той час охоронялася гарнізоном чисельністю в три тисячі козаків із 20 невеликими гарматами. Переважна кількість козаків ще не повернулася з війни, решта відправилась по домівках або на промисли.
У ніч на 4 червня, ніде не зустрічаючи опору, царські війська наблизились до Січі й оточили її. Намагаючись уникнути зайвого кровопролиття, кошовий умовив козацтво здати Січ без найменшого опору. Наступного дня за наказом Текелія з січових сховищ забрали арсенал, клейноди, прапори, військовий скарб і архів. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, пушкарню засипали. Згодом арсенал Січі й архів Коша Запорізького опинились у фортеці св.
