Франкініана: театральний фестиваль на Прикарпатті
На Прикарпатті відбувся Всеукраїнський фестиваль театральних вистав. Цьогоріч він був присвячений 150-й річниці від дня народження Івана Франка. (Ця дата відзначатиметься 27 серпня). Урочисте театралізоване відкриття фестивалю відбулося біля пам’ятника патронові міста у межиріччі двох Бистриць, котре з 1962 року носить Франкове ймення. Протягом чотирьох днів у Івано-Франківському музично-драматичному театрі імені Івана Франка й обласній філармонії демонстрували вистави про Каменяра та за його творами.

Тішить те, що зали були переповнені, а значить, постать Франка, його творчість були, є і, певен, будуть цікавими ще не одному поколінню.
Приємно подивували львів’яни. Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької приїхав із виставою «Картка любові» (автор Роман Горак). Режисер-постановник Григорій Шумейко перед спектаклем розповів глядачам історію написання твору, поділився власними думками про фабулу постановки. «Картками любові»— епістолами — проілюстровано у цій виставі життя героїні — доньки священика Ольги Рошкевич (перше Франкове кохання). Як на мене, режисер показав, що спрощене тлумачення творчості Каменяра негативно позначається на розумінні його особистості, згладжує драматичні колізії його натури. 40 років, як і Мойсей, Іван Франко ніс свій важкий творчий і житейський хрест. Перший арешт зруйнував його мрію стати вчителем гімназії, інший призвів до розлуки з першим коханням, бойківчанкою Ольгою Рошкевич, третій став поштовхом нервового зриву його дружини Ольги Хоружинської. Та жодні особисті біди не завадили Франкові говорити правду про свій народ, уболівати за його кращу долю, «хоч синам, як не собі».
Схвальні відгуки публіки отримала й моновистава заньковчан «Моя франкініана» за участю народного артиста України Святослава Максимчука. Адже сучасні літературознавці в унісон твердять, що дефініція «революціонер-демократ, котрий наблизився до марксистського розуміння історії» застаріла, проте Іван Франко все ж таки революціонер, насамперед у царині духовній, позаяк усе життя змагався із закостенілими поглядами. Саме таким Франка бачить Святослав Максимчук.
Зате проанонсовану виставу «Таїна буття» (сторінки подружнього життя Івана Франка) Київського академічного драматичного театру на Подолі глядачі так і не побачили: її відмінили із малозрозумілих мотивів буквально за півгодини до початку.
Луганський академічний український музично-драматичний театр привіз прикарпатцям спектакль «...Мені являлася любов», де розкрито жертовність Ольги Хоружинської, дружини Франка. Фабулу вистави підсилила влучна режисерська знахідка — вогонь на сцені, який то примерхає, то розжеврюється з новою силою. Закарпатський обласний український музично-драматичний театр представив на фестивалі виставу «Майстер Черняк». А для маленьких глядачів вельми цікавою була інсценізація казки Івана Франка «Лис Микита» у постановці Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. Кропивницького.
Господарі фестивалю — Івано-Франківський обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка — представили «Украдене щастя». Хоча, за словами Ганни Бабинської, керівника літературно-драматичної частини театру, прикарпатські глядачі із задоволенням подивилися б і порівняли однойменну виставу в сучасному стилі одеситів. Було б цікаво провести паралель з постановкою рівненського театру, не кажучи про «Украдене щастя» у постановці столичного театру імені Івана Франка. На жаль, в Міністерстві культури й туризму України вирішили інакше — згадані колективи не запросили.
Хоча на відкриття до Івано-Франківська й завітали поважні гості, серед яких — заступник міністра культури й туризму Ольга Шокало-Бенч (диригент, педагог, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. Чайковського, член Національної спілки композиторів України), котра, власне, опікувалася фестивалем. Та він, на жаль, чомусь не став тією очікуваною яскравою подією в мистецькому житті Прикарпаття, про яку згадували б ще багато років. Як не став він подією й для акторів, режисерів з Луганська, Кіровограда, Ужгорода, Львова, котрі прагнули розкрити образи Франка, його героїв у своїх постановках. Для них навіть не організували пам’ятних екскурсій у Нагуєвичі, де народився Каменяр, чи, скажімо, в Чернівці, де він після виключення зі Львівського університету навчався, чи в Криворівню, де не раз літував і творив поет, або в Коломию, де був ув’язнений, та в інші місця Прикарпаття, пов’язані з життям і творчістю Івана Яковича. Певен, це б надихнуло митців, допомогло краще збагнути Каменяра. Не було під час фестивалю творчих дискусій, розмов акторів і постановників за «круглим столом», зустрічей з трудовими колективами, студентами. Не організували й гастролей учасників фестивалю бодай деякими містами і селами краю. Усе відбувалось якось поквапливо, бракувало реклами.
Український поет і мислитель Григорій Сковорода розважливо зауважив: «Світ ловив мене, але не впіймав». А чи «піймаємо» ми колись Івана Франка? Ні, не революціонера, не каменолома і Мойсея. А Поета! Йому, переконаний, не потрібні всі ці дорідні епітети, нашвидкуруч організовані й проведені для проформи фестивалі, однотипні пам’ятники. Радше хотів би Іван Якович, аби усе, що написане ним, було видане нами. Не треба монументів, пишних обітниць. Ліпше перечитаймо Франкову творчу спадщину — понад 50 томів! А ще краще заново видрукуймо усі (!) і без купюр твори, аби вони були в кожній бібліотеці. Лише тоді збагнемо, ким насправді був Іван Якович.

Іван ДМИТРІВ,
Івано-Франківськ

також у паперовій версії читайте: