Специфіка флейтового виконавства у творчості Віденських класиків.

Флейта в XVIII набуває широкого визнання в царині музичного виконавства, тобто її актуальність помітно зростає в середовищі музикантів-сучасників. Гра на флейті майже до середини ХІХ ст. Вважалася признаком “хорошого тону” і флейта, так як лютня, арфа і фортепіано, з’явилася на сцені як віртуозний інструмент драматичного спектаклю.

Великі класики – Глюк, Гайдн, Моцарт і Бетховен - висок оцінювали багатство флейти і присвятили їй немало нотних листків. Прекрасних вершин в звучанні флейти досягнув К. В. Глюк в третій дії своєї опери “Орфей” і в другій дії – “Арміди”. В руках Моцарта флейта “символізує нелюдську можливість звуків”, і хоча вона нездатна до вираження вражаючої красоти, таким чином в “Чарівній флейті” Таміно є в силах показати грубі стихії природи – вогонь і воду. Її солодкий наспів, побудований великою частиною в на більш слабких звуках середнього регістру, незмінно величається над “міддю”, твердість якої вона пом’якшує. Віртуозні можливості флейти – відомі. Майже кожен композитор виділяв велику увагу цій особливості інструмента і досягнув великих успіхів в міру тих цілей, які були ним поставлені. Досить згадати знамените solo флейти з увертюри Бетховена “Леонора№3”.

Старшим представником віденської класичної школи був Йозеф Гайдн. Окремі партії духових у Гайдна мають дуже яркий виражальний характер; в найбільші степені де стосується флейти. Прекрасні пасторальні solo її в 1 частині Шостої симфонії;

Виражальний діалог двох флейт з концертуючи ми струнними в ІІ частині Сьомої симфонії;

Яркі ломані стакані тріолі в фіналі Восьмої симфонії (“Буря”)

Друга половина XVIII століття стає епохою інтенсивного розвитку камерно-ансамблевої і симфонічної культури. В апестократичних і заможних буржуазних домах культивується гра в різноманітних ансамблях, переважно на духових інструментах (квартети, квінтети з флейтою) твори писали Гайдн, Моцарт.

Друга половина XVIII дає картину блискучого розвитку майстерного виконання на духових інструментах. Моцарт написав 2 концерти для флейти. Ці концерти мали 3 частинну форму, де:

1ч. Sonatne Allegro

2ч. Andante. Ця частина вирізняється цілісною формою.

3ч. Rondo

Всі концерти В. А. Моцарта є невеликі, вони тривають 12-16 хвилин, тому, що на Моцарта був вплив того часу, він вважав, що духові інструменти є одними із найважливіших. Концерт для флейти і арфи був написаний для свого товариша і його дочки, але цей концерт був розрахований як любительський, але цей твір не тільки був написаний вдало, що й до сьогодні зберігається.

Серед солістів – духовиків виділяються відомий флейтист Доттель, працювавший у Флоренції в 70-роках.

Перша найбільше розповсюдження різновидність “звичайної” флейти відома під назвою – “мала флейта” або флейта-picolo. Вона звучить октавою вище звичайної флейти і в оркестрі зазвичай призначена для підсилення і продовження вверх крайніх октав родового інструмента. Звучність малої флейти, особливо в верхньому регістрі: в forte, відрізняється різкістю, проникливістю і навіть грубістю, в а низу, навпаки, вона безбарвна, дуже слабка і здивовує відсутністю якої-небудь виразності в звучанні piano, її місце в tutti оркестру, свистяча різкість малої флейти, зазвичай, більше всього відображає блискучість і прекрасність всього звучання. Мала флейта – це інструмент який прикрашає. Ці природні якості інструмента прекрасно були оцінені класиками. Вони включали малу флейту тільки в деяких випадках – це при напруженій силі всього оркестру. Так в таких випадках звучить мала флейта у Бетховена в фінальних тактах його увертюри “Егмонт” і в фіналі його Симфонії №5.

Отже, майже кожний композитор виділяв велику увагу флейті в своїх творах, її віртуозні можливості. Її холоднуватий тембр, пронизливу кантилену, стримні пасажі. Моцарт, вважав, що флейта – мелодичний голос, фагот – басовий, гобой і кларнет – середні голоси.

Література:

Дж. Рогаль-Левицький. Беседы об оркестре. – Москва: музыкальное издательство, 1961р. – С. 77-134.

С. Левин. Духові інструменти в історії музичної культури. – Вид. “Музика” Ленінградське відділення 1973р. – С. 186.-223.

Зільберквіт М. Світ музики. Москва 1987р. – С. 122-130