Міністерство освіти і науки України
Літературно-художня композиція:
“Вічна загадка любові”
(за творами Г.Тютюнника “В сутінки”, “Три зозулі з поклоном”)
Коли в житті народу стає забагато нестерпного болю, він породжує свого речника-оборонця. Таким були: Т.Шевченко, В.Стефаник, І.Франко і таким був Григір Тютюнник. В роки навчання пише першу новелу В сутінки, та прочитавши словник Грінченка, “так багато відкрив мені цей блискучий твір…”,негайно перекладає твір на рідну мову і тепер не розлучиться з нею до самої смерті. Ще за коротке життя Г.Тютюннику було присуджено премію імені Лесі Українки (за книги “Климко”, “Вогник далеко в степу”). І найточніше, на мою думку, сказав про нього поет Дмитро Павличко в дарчому надписі на своїй книжці: “Дорогому Григорові, якого бачу я не в слідах, а в обіймах Василя Стефаника”.
Любові всевишній
присвячується
В сутінки
Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а по-між стовбурами і в заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках — німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля. Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають на сідало.
Упоравшись надворі, мати пхають у двері в'язку соломи і кидають біля грубки. Солома їжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилає холодна хвиля.
Береться морозець,— хваляться мати і, зсутулившись, довго хукають у долоні, умочають пальці в цеберку з во-дою, щоб зашпори не зайшли.
Нудьгуєш, сину? — питають і з якимось принизливим острахом заглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у тем-ряві губи і зморшки попід очима, злиті в округлі плями.
Боже, який ти худенький... мов щиглик. Хіба студен-тів не годують, як ото солдатів?
Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них обличчям і радіти, що в мене теж є мати — хороша, як у всіх. Але то тільки на одну мить... А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть.—
Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак... Три дні,
як приїхав, і все мовчиш. Чи вже у серці для матері по-рожньо?..
Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не госпо-диня в цій хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, і світять каганчика.
Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставши навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не займаються.
Отак було й того вечора. Я пам'ятаю його в усіх подроби-цях, він не раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять років без матері, без ласки, без поради — вісімнадцять років з чужими людьми, часто дуже хорошими, але чужими …
Це сталося в сорок другому році. Зима. Іноді з ле-вад долинають приглушені вибухи — то тріскається лід на річці. Я цілими днями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині. Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухлявенький уже дерев'яний ковзан, прикручений до старого батькового чобота телефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так то ще й не горе, як заб'єшся. А от курпину розірвеш або шта-ни на коліні репнуть, тоді... Я приходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки, до ранку мати нічого не помітять, а там буде як буде!
Пхаюся у двері обережно, бочком і вже з порога смир-ненько так:
Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці? А вони:
Ану ступай сюди, шибенику!
І вже по отому «ступай» я розумію, що кари не запобігти ніяким побитом...
Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і за-ходжуюсь топити. Я стаю навко-лішки біля дверцят і ворушу жарок старим обсмаленим пу-жалном.
Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з чорненькою родимкою на підборідді. Коли-мати сміються, їхня родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються — хижою і злою. Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці з парашутного шовку, а спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здається, немов мати по пояс у чорному тумані...
Вони вже забули про мене. їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їм доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку,— знають, а ждуть.
Та ось (вокаліз) гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона ви-кралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська... Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір'ю. Може, мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці...
Ой боже мій, боже,
Що я наробила —
Що є в нього жінка,
А я полюбила...
І оце щодня: кричить, б'ється, а потім плаче або співає отак. Мені обидно і сумно. Хочеться крикнути їй: «Замовчи!»— але я боюся і нишком ворушу у грубі жар.
Зозуле, зозуле,
Чого рано куєш,
Чи,
