може, зозуле,
Моє горе чуєш?..
Та ось пісня урвалась. За вікном обізвався рипкий сніг, поторгало двері. Мати схопились. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Мені чути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони увіходять до хати обнявшись — радісні, щасливі... Яке їм до мене діло?
Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубле-ному кожусі і в гімнастерці. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, і вузенький набірний пасок — ним він б'є матір, як нап'ється...
Ану, марш на піч! — чую за плечима, і пужално ви-падає у мене з рук.
Навіщо ти на нього гарикаєш? — з легким докором каже він.
Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу, як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньою пилюгою.
Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито і незалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йому хочуть за те, що довго чекали... А потім почнуть клянчити пробачення, називати його лапкою, ведмедиком і ще якимись муркотливими словами.
Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на ікону, роботу з рук вихвачував.
Я ще, було, сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити.
Ну й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидше спротивишся...—каже він.
Над головою в мене стугонить. То миша качає на горищі кукурудзяний качан. Я згадую (вокаліз) той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак, обнімався тоді з татом і говорив:—
Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут надолужуватимемо.
І тато пішли.
А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і при-душений материн голос:
«У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг...» Я похолов з переляку і затовкся на печі, шукаючи злаз.
Але рука моя увесь час натрапляла на стіну, і це ще біль-ше налякало мене.—
Мамо! — закричав я і заплакав.
Чого тобі?
Хто там?
Нікого. Спи!
Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав, як десь у подушці стугонить моє серце...(вокаліз).
І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зро-зумів, і почуття помсти скинуло мене з печі.
Мати перелякано схопилися з постелі.—
Ти куди, сину?
Я відповів нарошне байдуже і грубо:—
Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав.
Потім повагом натяг на голову будьонівську шапку з оді-рваним пуп'янком, став у чоботи і пошкрьобав у сіни.—
Кухвайку надінь, холодно…
Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі.
Згодом рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі, розпатлані.—
Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..
Ось уже й гряд-ки скінчилися, почався луг. А далі — річка кригою ви-блискує.—
Си-ну-у-у,—син-о-очку... О-о-о...
«Тепер кричи скільки влізе»,— думаю я і, розігнавшись гарненько, весело ковганкою лечу по льоду.
Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає «сиріткою», а матір — «пройдою». Там я переночую, візьму куфайку, онучі і піду на фронт, до тата. А тітці скажу —до матері.
Мені стає весело і аж тепліше...
...Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів'я: кому війна, а кому мать родная і завжди,— чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою,—це прислів'я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, ревниву любов (вокаліз) до тата. Я тільки тріньки-трінечки пам'ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьків-ську руку, мені теж хочеться стати маленьким.
— Прости мені сину!
— Не треба думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити...
ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ
Любові всевишній
присвячується
Виконується пісня:
Сива зозуленько
Не літай раненько
Не куй жалібненько 2 рази
Літала-літала, та й стала кувати
Щось мого милого
Та й не видати 2 рази
Я виходжу з-за клубу, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу - хату Карпа Яркового. А перед нею - молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотом, тепер не сяє. Видко, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі і кажу через молоденьку сосну:
- Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну «велику»
у нас її називають ще: «та, що твій тато садив». Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
- Мамо, - питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), - а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
- Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
Марфа