- тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» - знала, що лист від тата приходить раз на місяць.
Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку - тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами - і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи:
«Є - нема, є - нема, є...»
Коли з пошти виходить наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як саме худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплюється йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
Нема, - одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилось з-під чорної хустки.
Не брешіть, дядечку. Є...
Ну - є! Є... так не тобі, а Софії.
Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам.
Сині Марфині очі запливають слізьми: і сяють угору на дядька Левка - ще синіші. Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
Ні-ні-ні, дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа.
Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться їй по щоках - пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...
- Чорнила слізьми не розмаж, - каже Левко і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче....
- Ну, от бачте, нічого я йому не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я. Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
- Хіба що за його здоров'я, - бурмотить Левко, - а так зроду не взяв би...
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумкою (тоді не дуже-то люди писали одне одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп,
вітер сушить - не висушить сльози в її очах.
(Вокаліз).
А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідком з роботи тікала. Отуди ярком, ярком - і до пошти. Дивлюся, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
- І ви на неї не сердилися?
У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
А як же то - вона вгадувала, а ви - ні?
- Хтозна, сину. Серце в усіх людей неодинакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять і в тридцять годочків... сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі. Гляне було – просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили - такі сумні. Дивиться ними - як з туману..
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа, щовечора. І гомонимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у неї тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий - розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки - їж, Карпе! І тьопає, як за себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я, - каже, - картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий - матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього - перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів'я долонею і співає. Або де тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
- Ти, Михайле, - кажу, - хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.
А він:
- Навіщо людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і чую за ним: спогади її не щемлять й і не болять - вони закам'яніли.
Останній лист від тата
(Вокаліз пісні)
«Софіє! Соню!
Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки голова