Більше не дивитимусь.

Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фільончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома...

Погане виходить, серце болить, як подумаю, що це ж із моїх рук виходить отаке. Дерево хороше, в нашій стороні з нього білі палати робити б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута - не жалій. Він мені, мабуть, уже не пригодиться. Не так то далеко я зайшов, та далеко вертатися.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі вколіно, а може, й вища. Сосна - а за нею річки синє крило... Ні ти, ні синок, мій колосок, чось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.

Соню!

Не суди мене гірко. ( Вокаліз). Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав (вокаліз) їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму»).

Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.

Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...

Коли се було... А я досі думаю:« Як вони чули одне одного - Марфа і тато? Як?...» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»

" - Тоді не було тебе... - шумить велика «татова сосна»?"

(Виконується пісня):

Сива зозуленько

Не літай раненько

Не куй жалібненько 2 рази