Методологічною основою теоретичних досліджень є творчий процес. Творчість полягає у створенні нових цінностей, встановлен-ні невідомих науці фактів, створення досі не бачених, цінних для людства інформаційних даних тощо.

Спростувати існуючі або створити нові наукові гіпотези, надати ґрунтовне глибоке пояснення процесів або явищ, що раніше були незрозумілими або слабовивченими, зв'язати воєдино різноманітні явища, тобто знайти стрижень досліджуваного процесу, науково узагальнити немалу кількість дослідних даних — усе це неможливо без теоретичного і творчого осмислення.

Процедура творчості вимагає удосконалення вже добре відомого вирішення. Удосконалювання ж є процесом переконструювання об'єкта мислення у оптимальному напрямку. Коли переробка досягає межі, що визначена поставленою раніше метою, процес оптимізації припиняється, створюється продукт розумової праці. У теоретичному аспекті — це гіпотеза дослідження, тобто наукове передбачення.

За певних умов власне удосконалювання призводить до оригі-нального теоретичного вирішення тієї чи іншої проблеми. Оригі-нальність виявляється у своєрідній, неповторній точці зору на пев-ний процес або явище.

При розробці теоретичних аспектів наукового дослідження твор-чий характер мислення полягає у створенні нових уявлень. Абсо-лютно нові уявлення утворюються шляхом комбінування відомих елементів. Такий підхід базується на наступних прийомах:*

доборі та узагальненні інформації;*

постійному зіставленні, порівнянні, критичному осмисленні отриманої інформації;*

чіткому формулюванні власних думок, їх письмовому викладі;*

удосконалюванні та оптимізації власних положень.

Послідовність проведення теоретичних досліджень має декілька стадій. На першому етапі потрібно ретельно ознайомитися з добре відомими та апробованими рішеннями тієї чи іншої конкретної про-блеми. На наступному етапі дослідник-теоретик повинен відмовитися від відомих засобів розв'язання аналогічних до тих, що він розв'язує, задач. Далі впроваджуються різноманітні варіанти вирішення пробле-ми. І на закінчення — власна оригінальна методика вирішення.

Заздалегідь, за наміченим планом не завжди вдається провести точне вирішення завдання. Іноді оригінальна процедура розв'язу-вання з'являється «зненацька, раптово», після, здавалося б, тривалих і безплідних спроб. Тому, чим більшою кількістю відомих (типових, шаблонних) рішень оперує науковець, тим вище ймовірність досяг-нення ним оригінального вирішення тієї чи іншої проблеми. Вирі-шення завдання виникають у фахівців із суміжних галузей науки, на яких «не тисне» вантаж відомих рішень. За своєю суттю, наслідком творчого процесу є зміна наших звичайних поглядів на загальнові-домі явища з позицій абсолютно нового наукового підходу. Чим більше сил, праці, часу витрачає науковий робітник на постійне «осмислення» об'єкта дослідження, тобто чим глибше науковець захоп-лений дослідницькою роботою, тим частіше він досягає конкретного результату.

Результат досліджень буває не завжди позитивним (не завжди досягнутою буває остаточна мета дослідження). Але той шлях, що був здоланий фахівцем у процесі вирішення тієї чи іншої проблеми, вже, у певному сенсі, є самим результатом творчого пошуку. Напри-клад, не викликає сумніву той факт, що не існувало дотепер епохи, коли б фізики (фахівці з особливим математичним складом розуму) не містифікували б сучасників своєю абстрактною мовою. Починаю-чи з часів становлення квантової теорії (перша половина двадцятих років XX ст.), сучасна фізика здійнялася на такі терени, що досить велика кількість спеціалістів вже не може розібратися у теоретичних роботах за своєю власною «фізичною» спеціалізацією. Не є нор-мальним і те, що спостерігати та вимірювати повинна одна група фахівців — «експериментатори», а обмірковування результатів є проблемою інших експертів — «теоретиків». У такому контексті задача розробки «універсальних» сучасних посібників та підручни-ків і для студентів, і для «зрілих» фахівців — це одна із загальних проблем як природничих наук (фізики, хімії, біології тощо), так і гу-манітарних (педагогіки, психології, історії та ін.).

Висвітлення основних концепцій, законів і понять сучасної кван-тової теорії твердого тіла, завдяки її чіткій та ієрархічній будові, у цьому сенсі викликає особливі труднощі. Більш абстрактні розділи теорії та методи розрахунків виглядають досить безглуздими і незро-зумілими доти, доки не осмислені та не освоєні попередні стадії. Нові загальні положення практично не замінюють попередні емпіричні за-кономірності та наближення. Тобто не існує прямого шляху одразу до верхівки «піраміди». Навіть такий наочний образ процесу пізнання, як перебирання руками та ногами у процесі плавного та послідовного підйому угору, є невдалим. Скоріш за все, сучасна наукова теорія (на-приклад, квантова) нагадує «зіккурат» — фараонівську піраміду зі щаблями з неймовірно високими та крутими уступами, які обов'язко-во необхідно здолати, щоб вільно рухатися по наступному плато абс-тракції. Розумовий стрибок угору для кожного з виникаючих бар'єрів потребує таких самих зусиль, як, наприклад, оволодіння диференці-альним численням, або евклідовим методом у геометрії.

Але навіть тоді, коли студент закінчив свою освіту і стає актив-но діючим науковцем, викладачем, інженером, він стикається в літе-ратурі з безліччю таємничих абстрактних символів і понять. Напри-клад, для спеціалістів-фізиків такими стають оператори поля, діагра-ми Фейнмана, функції Гріна та ін. Тобто на їх шляху постають конк-ретні (і не останні) бар'єри невідомого. Хоча означені цими терміна-ми ідеї не завжди тісно пов'язані між собою математично, водночас використання їх у багатьох різних областях фізики веде до того, що цей наступний щабель видається більш крутим та більш високим ніж ті, що вже здолані. Тому не дивно, що фізики, які не є спеціаліс-тами у математичній теорії, відмовляються від нового «сходження», незважаючи на очевидну цінність того, що вони вже здатні миттєво помітити нове зерно у хмарах невідомого.

Успішне здійснення теоретичних досліджень залежить не лише від кругозору дослідника, його наполегливості та цілеспрямованості, але й від того, якою мірою він володіє методами дедукції та індукції.

Дедуктивний метод — це такий