Реферат з іконопису. Ікона бароккового стилю
Описуючи акт хрещення Київської Русі, літописець Нестор у «Повісті минулих літ» нічого не сказав про використання ікон. Для нього найзнаменнішим, гідним уваги фактом було стинання поганських ідолів над рікою, волочіння їх яром і потоплення у водах Дніпра для посоромлення диявола, який обдурював людей «божеським» виглядом мертвих істуканів. Про-те важко уявити, щоб ця доленосна для нашої землі подія відбувалася без ікон.
Хоч якою скупою на факти є істо-ріографія тих літ, але й вона засвідчує неодноразові спроби охрестити племена над Дніпром. Цьому знач-ною мірою сприяло сусідство Криму, де ще з першого століття існувала єпископська кафедра, до речі, така знана й авторитетна в тодішньому християнському, світі, де перебував у вигнанні четвертий папа Римський Климент (88—97 pp.), котрий і помер 97 року в Херсонесі Кримському. Інший папа, Мартин І (649— 655 pp.), теж помер у Криму. Християнство в Криму стало предтечею українського християнства": воно було з ранніх віків добре організоване, тому зовсім не випадково Володимир — хреститель Русі-України — сам приїхав сюди прийняти святе таїнство хрещення. А ще раніше, 787 року, коли в Нікеї Візантійській зібрався Сьомий Вселенський Собор, який вирішував
долю іконоборства та іконовлаштування в храмах, делегатом на ньому від Криму був єпископ із міста Сурожа (тепер Судака) Стефан.
Літопис свідчить, що перші ікони потрапили до християнізованого Києва не з Візантії, а з Криму. Коли, за велінням князя Володимира, у місті в роках 989—996 була збудована велика мурована церква — так звана Десятинна — на честь Пресвятої Богоро-диці, то всі необхідні для Богослужіння предмети привезли з Корсуня (Херсонеса Кримського). Церква швидко була оздоблена, бо князь і всі вірні давали десяту частину своїх прибутків на її утримання.
Відкриття такої санкціоновано владою церкви поклало початок майбутньому проце-сові обособления й локалізації українського іконома-лювання. Саме тоді київські християни вперше поба-чили образи, створені не константинопольськими ма-лярами, а мистцями Херсонеса Кримського.
Син Володимира Хрестителя, князь Ярослав Муд-рий, вступивши на престол 1019 року, орієнтувався здебільшого на візантійське мистецтво: збудований за його велінням кафедральний собор Премудрості Божої, або святої Софії, своєю архітектурою й монументаль-ним мистецьким оформленням, мозаїками та фреска-ми віддзеркалював велич і красу храму святої Софії в Константинополі. Вівтарні ікони, так само як і обра-зи передвівтарної перегородки (прообразу майбутньо-го іконостаса), у київському соборі не збереглися: правдоподібно, що їх забрали в час набігу на Київ ненависного до всього українського Андрія Боголюбського або ж під час навали монголо-татар на місто 1240 року. Але розписи цього храму дають змогу уяви-ти мистецько-стильові особливості цих старокиївських образів [1;32]
Мозаїки і фрески Софії Київської прославилися на всю Київську Русь, ставши взірцем мистецького оздоблення храмів і на заході держави (у Галичі й Володимирі-Волинському), і на сході (в Суздалі та Ярославі), і на півночі (у Полоцьку й Новгороді). Упродовж XI століття розголос про красу храму ши-рився по всіх територіях Східної Європи й долинув до таких країн, як Швеція, Франція й Італія. У мисте-цтві тогочасної ікони виразно виявлено дві тенденції.
Одна з них — орієнтування на зразки константино-польського малювання, яка випливала з провізантійських симпатій Ярослава Мудрого; друга — форму-вання вітчизняної київської школи малювання ікон. Перший напрям психологічно пов'язаний із відчуттям «даності» ікони, котра розглядалася як Божий дар, що прийшов разом із християнством. Образи сприй-малися своєрідним випромінюванням Святого Духа, котрий змінював людей внутрішньо.
Звідси — бажання князя й вищого духівництва Києва привозити ікони з Візантії, де розвинулося мистецтво ікони в найвищих духовних і мистецьких зразках, де склалася символіка кольорів ікони, були вироблені засоби й технічні методи її малювання. Ця традиція відчута й зворушливо передана пізніше, у XIII столітті, автором оповідання з «Києво-Печер-ського патерика» про прихід ікономалярів із Царгоро-да до монастиря Печерського.
Охрещена Київ-ська Русь стає неначе експериментальним полем для утвердження й піднесення культу Богородиці — Діви Марії, котрий був такий важливий для обох крил християнства — православного й католицького. Неда-ремно перший мурований храм у Києві — Десятинна церква — це храм на честь Богородиці. Собор святої Софії покликаний прославити Мудрість Божу, але ця Мудрість також пов'язана з образом Діви Марії, яка стала частиною Божого мудрого плану щодо втілення Бога як людини й спасіння людства від тенет гріха. Адже головна мозаїка Софійського собору, викладена в консі над престолом,— це Діва Марія з піднесе-ними вгору руками, тобто в образі Оранти — заступ-ниці й захисниці міста Києва й всієї держави Київ-ської. Ще одна давня церква Києва,— що над вхід-ною із заходу Золотою брамою,— так само була при-свячена Богородиці.
«Давання» Богородичних ікон із Візантії не припи-няється і в наступні віки. Найпоширенішим сюжетом були різні за внутрішнім духовним змістом і компо-зицією зображення Діви Марії з її єдинородним Сином Ісусом: на весь зріст (Оранта, Знамення); сидячою (Одигітрія); коли вона ніжно пестить свого Сина (Ми-лування, чи Ніжності, або грецькою мовою — Єлеуса, чи Гликофілуса); коли Ісус грається з Матір'ю (Гра) і навіть коли Діва Марія годує Сина молоком грудей своїх (Годувальниця, грецькою мовою — Галакто-трофуса, латинською — Вірго Лактанс). Звичайно, не всі ці сюжетно-композиційні варіанти образу Богоро-диці однаково були поширені в Київській Русі в добу Середньовіччя. Мистці мали свої улюблені образи, наприклад сидячої Богородиці, Ніжності, а також тро-хи пізніше — образ Богородиці Покрови, котра три-має
