Творчість Кондзелевича позитивно вплинула на розвиток ікономалювання в лоні українського греко-католицизму. Коли його талант досяг розквіту, Гали-чина прийняла унію (1700 р.). Той високий духовний і мистецький злет, якого досягли в мистецтві ікони в цей час Руткович і Кондзелевич, та й саме існування поблизу Львова, у Жовкві, визнаного осередку ікон-ного малювання, не дали розвинутися в українському греко-католицизмі латинським тенденціям як на бого-службовому рівні, так і в храмовлаштуванні, включно з архітектурою храмів, різьбою іконостасів і малю-ванням ікон. Мистецтво храму як у православних, так і в уніатських українців лишилося ідентичним — і всі конфесійні, територіальні унії та реунії в різних регіонах і в різні періоди в Україні, на щастя, не порушили єдності українського сакрального мистецтва.

Творчість майстрів пензля Судово-Вишенського й Жовківського осередків — вищий щабель, досягнутий ікономалярами стилю барокко на всіх обширах за-хідноукраїнських земель. Традиції, започатковані Бродлаковичем, Рутковичем і Кондзелевичем, про-довжували розвиватися в цих землях протягом XVIII століття і сприяли збереженню національного характеру українського ікономалювання. Ні латин-ський тиск із Заходу, ні провізантійські втручання зі Сходу не похитнули національної неповторності української ікони. Іконостаси, встановлені в давніх і новозбудованих храмах, у тому числі в таких величних соборах, як греко-католицький кафедральний собор святого Юра у Львові (1745—1760 pp., архітектор Бернард Меретин) та Успенський собор Почаївської лаври (1771—1783 pp., архітектори Готфрід Гофман, Петро й Матвій Полейовські, Франтішек Кульчи-цький), зберегли бароккові риси, започатковані й розвинуті видатними майстрами другої половини XVII й першої половини XVIII століття.

Штучність цієї конструкції «класового» мистецтво-знавства спростовується самим мистецтвом: ми знаємо, що стиль барокко прийняли також християни-протестанти практично в усіх мистецтвах, які обслу-говували Церкву: від архітектури до музики. Про-тестантське барокко було не менш пишним, ніж католицьке. Традиційно православні країни також зазнавали впливу барокко — як у царині світського мистецтва, так і церковного. Україна була першою, що прийняла барокко як стиль усіх видів літера-тури й мистецтва — без різниці, чи це світське, чи церковне мистецтво. Більше того, Україна найори-гінальнішим чином переробила цей стиль і присто-сувала його до потреб своєї Церкви. Поширена думка, нібито таке сталося тому, що частина православної України наприкінці XVI століття здійснила об'єд-нання (унію) з католицьким Римом. Але це не так. Прямий вплив італійського бароккового мистецтва на український був мінімальний. Польські римо-католики будували в Україні багато бароккових костьолів, та чи хоч одна українська бароккова церква є чимось подібна до польського костьолу?

Так само мало подібності між барокковим костьольним малярством і барокковою православною іконою: це різні концепції християнського мистецтва, які єднає лише певна сукупність формально-стильових засобів — рух, контраст, масивність, напруга, декоративна пишність. Феноменальність барокко в іконі полягає в поєднанні аскетизму й життєрадісності. Зовні це неначе цілком протилежні поняття. Але в богословському розумінні — метою аскетизму саме і є радість! Бароккова ікона наче розкрила в глибинах аскетизму цю радість життя. Барокко в такому вимірі зовсім не притишило духовність у іконі, а допомогло розкрити новий, вищий обрій духовності.

В іконі часто мірилом духовності є містичність, незбагненність, прийняття деяких істин не доказами, а вірою. Ікона, зорієнтована на візантійський канон, містила в собі містичне як «неподібну подібність» — такий собі деформований, переломлений через призму світ. Бароккова ікона наче легенько усуває цю призму й проектує містичне прямо, без деформації, як «по-дібну подібність». Світ неба й середовище святості встає у величі, русі, масштабності й досконалій красі.

Власне, українська ментальність, духовно-есте-тична природа нашого народу завжди прагнула усу-нути між небом і землею оцього деформуючого посе-редника, щоб наблизити святе до очей і сердець простолюддя. Фольклор, поезія, пісня, молитва, ма-лярство — все у нас промовляє про це бажання. Бароккова ікона стала омріяним ідеалом зближення святого й людини. Чи не тому стиль барокко про-тримався в українському ікономалярстві майже два століття?