На Захід зі Сходу прийшли міри ваги, довжини, дні тижня, назви зоряних світил, "прив'язаних" до днів тижня, слова і вірування.

Фунт - це вавілонська золота міра, метр тільки на кілька міліметрів менше вавілонського подвійного ліктя. Гроші теж прийшли зі Сходу. Перші монети стали карбувати в Малій Азії лідійці. Слово "чек" -- перського походження.

Більше того, ряд вчених вважає, що Стародавній Вавілон був колискою всього останнього розвитку науки та культури, який продовжився в Греції. Можуть знайтися аргументи і проти такого твердження. Вавілон теж не жив за рахунок себе самого. Вавілон мусив знаходитися в тісних контактах з усім Сходом, а частково і з Заходом, бодай навіть, через свою зовнішню політику (війни і пошук нових ринків сировини та торгівлі). Для розквіту вавілонської культури було недостатньо тільки власного грунту, який міг би підживлювати не одне тисячоліття країну та її народ.

Без сумніву, навіть географічне розташування вказаних сусідніх регіонів -- на стику континентів Азії, Європи і Африки -- сприяло розвитку багатьох культурних зв'язків, в тому числі і духовних.

Певною мірою, цей доантичний період контактів давніх культур Заходу і Сходу можна назвати архаїчним і віднести до часів, пов'язаних не тільки з подіями та наслідками Троянської війни, але до найдавніших, не зафіксованих (доісторичних) джералами. Часів, відлуння яких ми вочевидь зустрічаємо в духовній творчості "сивої" давнини.

Якщо з Передньою Азією широкі культурні зв'язки були досить міцними і призвели до часткового взаємопроникнення, то окраїни Сходу залишалися непізнаними. Але деякі моменти в філософській скарбниці доантичної Греції наштовхують на певні міркування, хоча б на прикладі поглядів таких філософів як Піфагор (VI-V ст. до н.е.) з його ідеями Краси, моральної досконалості, справедливості і магією чисел, Геракліт "Темний" (сучасник Піфагора) і його закон всесвітнього Логосу, Демокріт з мрією про вічну гармонію. Вони багато подорожували, особливо Піфагор та Демокріт, вчилися в Єгипті, Персії. Саме від перських вчених вони могли почути про основи давньої індійської філософії, яка, трансформувалася і призвичаїлася в окремих ідеях на грецькому грунті. Адже їхні погляди і вчення лежать в основі давнього ведійського світобачення, яке і сьогодні становить суть деяких релігійно-філософських сучасних течій на Індостані. Зрештою, інформація про далекий півострів мусила просочуватися в напрямку європейського континенту. І вона таки доходила, принаймні, з часів Геродота. Великий історик та дослідник Геродот (V ст. до н.е.) зібрав чимало правдивих і сумнівної вартості відомостей про відомі на той час стародавні народи, в тому числі і про давній індійський. Можливо, що саме з геродотівських "Історій" Індія вже постає перед очима античного світу країною чудес - містичним, таємничим Сходом. Саме Сходом, а не колонізованим греками побережжям азіатського континенту.

І, хоча в розповідях Геродота багато небилиць, та він записує все, що чує, але не всьому вірить. Сам їде в Аравію, Африку, відвідує Північне Причорномор'я і описує вже те, що бачить сам: побут кочових племен (скіфів, сарматів, аланів), спосіб життя осілих народів. До речі, описуючи Індію та інші далеко розташовані країни, "батько історії" використовував не тільки випадкові дані, а користувався більш давнішим твором Скілака (VI ст. до н.е.), який вперше, згідно з писемним джерелом, здійснив подорож вниз до океану по ріці Інд.

Античне індоведення продовжив у IV ст. до н.е. Ктесій Кнідський. Його праця "Індіка", на жаль, дійшла до наших часів тільки у фрагментах. Найголовніше його враження від країни стосується саме філософії, релігії. Будучи тривалий час особистим лікарем при дворі персидського царя Артаксеркса, він сумлінно збирав по крихтах інформацію про далеку Індію від купців, ремісників, дипломатичних послів, окремих мандрівників, які на свій страх і ризик відважувалися перетнути важкодоступні землі, населені різноманітними племенами.

Що стосується колоній в Північному Причорномор'ї (територія сучасної України), то й тут відбувався процес взаємопроникнення культур. Якщо ж брати до уваги не міфологію, а реальний перебіг історичних подій з урахуванням географічного фактора, то українські прадавні землі були колонізовані грецькими переселенцями саме починаючи з V ст. до н.е. Можна сказати, що не тільки Україна, а й Угорщина, Болгарія, належать як Заходу так і Сходу. Зокрема, українські землі на той час становили так звану контактну зону, де зустрічалися культурні елементи всіх світів. Зі Сходу напливали кочові племена, що несли з собою свою культуру, яка осідала на "чужій" території у вигляді вірувань, переказів, казок. В той же час тут стали "своїми" культура Греції, а пізніше Риму та Візантії.

На Балканах нинішня Болгарія відверто заявляє сьогодні про своє азіатське (східне) коріння. Праболгари, які прийшли здалеку і створили свою державу, відчували сильний вплив конгломерату народів, які тут жили. Плем'я хана Аспаруха прийшло на Балкани з територій, розташованих північніше Кавказу, а ті -- ще з східніших районів.

Таким чином, праболгари жили в степах, не дуже далеко розташованих від Китаю, і розмовляли на старотюркському діалекті.

Подальша взаємодія з іншими народами і, насамперед, з Візантією збагатила народ новими духовними і матеріальними цінностями.

Зрештою, історичні факти свідчать самі за себе. Класичним прикладом східної (з азіатським корінням) культури на Заході вважається угорська. Угорці прийшли на сучасну територію ще в IX ст. н.е. з зауральських степів. Більше як 1100-лїтня історія народу, який став осідлим, свідчить про постійну взаємодію, взаємопроникнення на угорську територію слов'янського і романського