Фанатична зацикленість християнства зі спірністю догматів в цей період визначає розкол в світовій релігії. Будучи породженням народів Заходу і Сходу, християнство вже не прагне привнесення якихось змін, але зміни відбуваються і вони відображаються в єресях. Так, після Єфеського собору (V ст. Візантія) з'являється несторіанська єресь (від імені константинопольського патріарха Несторія), який засудив її. Почалася поступова еміграція християнства на Схід, в Персію, де згрупувалися сірійські несторіанці-опозиціонери супроти римського цезаря.

Чернецтво займало перше місце в житті християнських суспільств Заходу і Сходу. Саме несторіанською місією була визначена далека поїздка в Індію Козьми Індікоплова. Серед різноманітних і досить цікавих даних, описаних Індікошювим, знаходиться і давньоіндійська притча про фантастичного звіра -єдинорога, якого ще попередники (Мегасфен, Пліній, Аппіан) несторіанського дослідника-пілігрима пов'язували саме з Індією. Оцінюючи ідейний зміст притчі, український вчений і письменник Іван Франко характеризує її як аскетично спрямовану і послідовну за своїм життєзапереченням. Притча демонструє світобачення народів Індостану, яке ніяк не узгоджується з християнством, але попри теологічні заборони поступово проникає в європейську літературу разом з поширенням єретичних сект, що спиралися на дуалістичні традиції, які витоками своїми проростають з маніхейства. Отже, Франко досить велику увагу приділяв питанню східного (індійського) впливу. Він розглядає післябуддійські етапи міграції сюжетів староіндійських версій в європейську літературу. Не менш важливе значення для літературознавців мала поява в 1896 році статті Івана Яковича "Притча про єдинорога і її болгарський варіант". Франко співставляє відомі на той час давньоіндійські, китайські і тібетські варіанти аналога про людину, яка переслідується єдинорогом. Себто і українська наука працювала в ключі пошуків "східних" елементів впливу на духовну культуру Європи.

Історичні коллізії раннього середньовіччя проходили через знаменитий "Шовковий шлях" з V століття і дали змогу проникнути в Східний Іран і Середню Азію несторіанству, а з VII століття вже можна говорити про християнські проповіді не тільки в Індії, а й Китаї.

Несторіанська єресь - третій історичний прошарок південно-індійського християнства і намагання Заходу залучити до нової релігії Схід. До певної міри - це і був проміжний етап взаємопроникнення духовних культур Заходу і Сходу, який в ряді елементів зберігся і до наших днів.

В книзі "Хроніка" Георгія Амартола (IX ст.) - візантійського дослідника Індія не тільки вводиться в контекст народів світу з її звичаями, традиціями та філософією (остання частково ототожнюється з античною філософією Еллади), а й співвідноситься з "земним раєм". При цьому Амартол звертає увагу на спільність староіндійського світобачення з вченням Мані (засновник вчення -- Мані, проповідник в Персії, III ст.).

В подальші століття староіндійські екскурси "Хроніки" цитуються в літописі "Повесть временних лет", в якій Нестор приводить цитати з книги Амартола. Деякі вчені вважають, що легендарний літописець скористався апокрифічною книгою "Одкровення" Методія Потарського.

В період раннього середньовіччя суперницею Візантії в Європі постає Київська Русь - достатньо і стабільно політично організована держава з високим рівнем духовної культури. Майже всі, навіть ортодоксально налаштовані історики, не можуть заперечити того факту, що на культурно-духовне життя Київської Русі справили значний вплив стосунки першої з Візантією та Арабським халіфатом. Відчутною для культури була і "зустріч" з печенігами і монголо-татарами. Не дивлячись на багатостолітню зовнішню експансію, тюркські племена в результаті "розчинилися" на українському грунті. Та й не тільки українському, а на території Польщі, Литви, Молдавії, Білорусії, Росії.

Майже одночасно з Візантією на Сході розквітає культура арабського світу.

Великий Шовковий шлях, який проходив через Малу і Середню Азію, сприяв не тільки інтенсивності міжнародної торгівлі, а й культурному обміну. Разом з товарами приходили інші вірування, які перемішувалися між собою. Християни говорили про Спасителя, євреї - про Месію. Серед натовпів на торгових площах блукали ворожбити і пророки. В їх проповідях змішувалися релігії, утворюючи своєрідний синтез. Під прапором ісламу починається з VII ст. "священна війна" з інаковіруючими, а насправді - завоювання світу. Завоювання світу починається на цей раз зі Сходу у всіх географічних напрямках: на північ (тюркський каганат), на захід (Римська напівзруйнована імперія та Візантія), на схід - в Китай і на південь - в Індію.

Араби підкорюють Персію і відбирають у Візантії Єгипет. Всього лише за одне століття -- з початку VII ст. до початку VIII ст. -- арабське владарювання поширилося від Піренейського півострова на Заході до Перської затоки на Сході і від Північної Африки на Півдні - до Кавказу на Півночі.

Над всією державою розвивався один прапор -- мусульманський -з півмісяцем, але арабська "рука" об'єднала народи з різною культурою. Деякі з них були вищі від завойовників ( в історії -- це типове явище), інші -- нижчі. Спочатку арабське відношення до чужої культури (науки в тому числі) негативне і навіть вороже. Вони нічого не визнавали, окрім Корану, і немало пам'ятників єгипетської та грецької культури загинули від арабського фанатизму на ранньому етапі. Так,