літературного твору, а й допомагали розкрити і доповнити його. Вносячи особисте розуміння у трактування образів та епохи, надаючи їм зримого втілення, він допомагає читачеві реально уявити собі описуваних героїв та події і тим самим глибше їх зрозуміти, повірити в них. Ілюстрація вважається хорошою тоді, коли художник трактує образ у такому ж плані, як задумав його письменник. Інакше читач, що пройнявся змістом книги, захопився ідеями і літературними образами, не повірить ілюстратору, вважатиме його роботу зайвою. Свої ілюстрації художник виконує, враховуючи техніку репродукування. Адже не авторський оригінал, а поданий у книзі відбиток є остаточним завершенням його праці. Тому він повинен бути добре обізнаним з техніками поліграфічного відтворення оригіналів, а також з процесом роботи складача і друкаря.
Розглядаючи львівську графіку 70-х років, бачимо, як поступово митці відмовляються від героїчних, дещо міфологічних (взятих з фольклору) характеристик персонажів і акцентують свою увагу на психологічному їх стані. В результаті зникають прямолінійні, плакатно спрощені образи, конфліктні мотиви, які використовувались як невід'ємний елемент образної структури, втрачає своє значення поширена раніше романтична трактовка життя. Культурне відродження в Україні - Львів: Астериск, 1993. Якщо деякі автори і зберігають близький їм декоративний тип образного мислення, то тепер в їхніх творах декоративність виконує дещо інші виражальні функції.
У 70-80-х роках питання традиції знаходиться в центрі уваги багатьох львівських графіків. Однак постійна зміна рівня осмислення спадщини ускладнює його аналіз. Касіян В., Турченко Ю. Українська радянська графіка. - К.: Академія наук української РСР, 1957. - С. 113.
Досягнення львівських художників-графіків не підлягає сумніву, і їхній внесок у загальний розвиток українського естампа з кожним роком стає все більш вагомим. Дуже важливою ознакою львівської школи української гравюри є її здатність до постійного розвитку, постійного прагнення до все нових і нових вершин. Те, що вчора було новим і задовольняло естетичні вимоги глядачів, сьогодні вже не може служити взірцем. Не зупинятися на досягнутому, завжди пам'ятати про непоборний рух часу, йти завжди в ногу зі своїм народом і своєю епохою - ось про що завжди пам'ятають передові художники. Яців P.M. Львівська графіка. - К.: Наукова думка, 1992. - С.84.
Звернули на себе увагу талановиті твори молодих графіків Євгена Безніска, що експонував дуже цікавий цикл лінориті - ілюстрації до поеми І.Франка «Мойсей», Івана Остафійчука, художника безперечної творчої потенції, та інших. Разом із своїми ровесниками і товаришами вони вже утворюють «четверту генерацію» львівських митців, ту, що рано чи пізно прийде на зміну старшим майстрам різця. Є всі підстави сподіватися, що і це нове покоління буде гідним високих принципів демократизму і справжньої народності.
Ю.Чаришников немовби погоджується з думкою, що життя - це гра. Однак його образні моделі світу ніколи не декламують цього, а виявляють багатогранність, багатозначність гри, драматичну або комічну сутність звичних для людини явищ. У 80-х роках, працюючи головним чином у книжковій графіці (за мотивами творів М. Салтикова-Щедріна, М.Гоголя), художник наповнює свої аркуші більш широким смислом, ніж передбачає жанр ілюстрації. Він дає нове життя тим думкам письменників, які мають значення для сучасника. Овдієнко О. Книжкове мистецтво на Україні (1917-1974).- Львів, 1974.-С.20.
В серії його автолітографій кінця 80-х років «Герой і монумент» роль конфліктних мотивів зростає.
Як і попередні покоління, митці 80-х років виявляють своє відношення до мистецьких традицій. На гребені нового захоплення фольклором зявилися такі цікаві творчі індивідуальності, як Б.Дроботюк, В.Ковальчук, З.Юзьків, В.Семенюк, Р.Романишин. Значних результатів художники досягай в осмисленні історичної теми. Яскравим явищем в українському образотворчому мистецтві слід вважати закінчену в 80-х роках серію ілюстрацій С.Караффи-Корбут до Франкового «Івана Вишенського».
Таким чином, у львівській графіці 80-х років відбувається процес поступового переосмислення її ідейно-змістових та художніх завдань. Позитивні зрушення охоплюють також її видову структуру, включаючи пластичні й технічні засоби.
Львівська графіка кінця 80-х років живиться різними естетичними джерелами, виконує значно більше функцій, ніж у попередні періоди, її збагачення відбувається, зокрема, за рахунок індивідуалізації формального мислення, внаслідок чого відпадають усякі, часто невластиві осередку, загальносоюзні тенденції розвитку мистецтва. В розширенні формальних та естетичних вартостей графіки Львова найістотнішу роль відіграли представники наймолодшої генерації художників, яких за часом появи можна назвати восьмидесятниками. Це такі, багато в чому несхожі між собою митці, як Д.Парута, Р.Романишин, В.Забейда, Л.Лебідь-Коровай, І.Подольчак, В.Семенюк, М.Барабаш, М.Демцю, О.Тишук, В.Сколоздра, С.Фот, Л.Квик, М.Москаль, О.Нога, О.Сердюк, М.Красник, А. та П.Гуманюки, О.Дергачов. Яців P.M. Львівська графіка. - К.І Наукова думка, 1992. - С.96. Поряд з ними активно працюють представники інших поколінь львівських графіків, які немовби урівноважують «перевисання» молоді до непізнаного. Досвід середнього і старшого поколінь (творчий і ремісничий досвід) залишається визначальною умовою для продовження у Львові життя певних, закладених у минулому, формально-мистецьких ідей.
Для Львова графіка - це не просто один із видів художньої творчості, це його історія і одна з найцінніших ланок культурної традиції. Ця обставина істотно впливає на психологію творчості графіків, регулює взаємовідносини між ними. В такому середовищі вони бережливо ставляться до ідей своїх попередників і сучасників. Формуються цілі зони спільних зацікавлень, виробляється щораз нове відношення до спадщини. Однак це зовсім не суперечить широті особистих інтересів митців. Тому сучасна львівська графіка - це і співіснування різних поглядів на світ і на мистецтво, інколи полярних трактовок художньої форми та традиційної тематики. Це різні способи (рівні) образного мислення, і несхожість в сприйнятті самої естетики графіки.