3.2. Провідні художники-ілюстратори зазначеного часу.

У західних областях України графіка розвивалася відповідно до історично складених тут мистецьких традицій. Лише у Львові, частково в Івано-Франківську, існував естетично-змістовий і матеріальний грунт для її дальшого поступу. Ужгород, Чернівці, Луцьк та Рівне не мали, за невеликим

Микола Бутович

Микола Бутович - молодий, лінійний старшина, що з аматорства рисував і малював, найшов себе щойно в воєнному полоніє. Графічна академія в Липську дала Бутовичеві підвалини, самостійні але по німецьки здисциплінована праця над собою розкрила перед ним безкраї обрії розвоєвих можливостей. Вже перші його окладинки для катеринославського видавництва «Ратай» (1922. р.) зра-джують у ньому першорядного стиліста. Мистця, що вникнув гли-бину культурного побуту нашого минулого, виявляють з черги ілю-страції для програми українського академічного свята в "Берліні в 1922. р. («Віват Академія!»). Та рівночасно з повним опануванням лаштунків старої української Графіки, розвивається в Бутовичеві модерний графік, чуткий на нові завдання графічної проблематики. Вже в заголовках і обгортках часописів і журналів, як «Минуле України», «3из», «Нова Хата» й інші, вгортається Бутовичева гра-фіка в конструктивістичні форми, до нього в нас непопулярні і не-зрозумілі. Чим далі, тим свобідніше ширяє творча уява Бутовича. Традиційно-українські декоративні прийоми чимраз органічніше зливаються з модерним оформленням, чимраз більше поглиблюється і поширюється тематика, утончується форма. Ілюстрацій до українських, народніх, обрядових та історичних пісень виходять з під пера Бутовича мов якась нова поема. Особливо привабливим в інтерпретації Бутовича зрозумілим і близьким став світ української казки, джерело справжнього українського гумору, його інтерпретації народних приказок та анекдот. Енциклопедія Українознавства том 3. Львів 1994. Видавництво „Молоде життя) ст 864.

НОВОКЛЯСИЦИЗМ БАБІЯ І ГЛУЩЕНКА

Експресіонізм, кубізм, футуризм, це шляхи шукання нових мистецьких форм, це рід експериментування, яке так часто кінчалося крайним субєктивізмом. Боротьба з умовністю пішла за далеко. Розбито і розторощено, розкладено і розаналізовано старі форми, шукано доріг, побиваючись від берегів суто інтеллектуального конструктивізму до берегів грубого примітивізму і нечайно стануло мистецтво в обличю повної анархії форми. Мистецтво втратило стиль а в парі з ним і свою функцію в громадському життю, перестало бути носієм і викладником духового життя людськости. Наука, це аналіза. Мистец-тво — синтеза. Одно доповняє друге, разом творючи гармонійну цілість. На натуралізмі Ліонарда да Вінчі виросла ціла емпірично-експериментальна методика досліду в природознавстві, незрівняна техніка середньовічча вийшла з великих робітень середньовічних архитектів. Якже ж помінялися ролі? Інтелектуалізм і стереотипність машини, научний дослід і аналіз загрожують істнуванню мистецтва. Вистане пригадаємо кілька знаменитих думок Жоржа Сореля про заник есте-тичного почуття в сучасного робітника, щоби уявити собі безодню, яка розділює його від ремісника з часів середньовіччя чи ренесансу. Але, як звичайно, розкладаючийся організм несе в собі зародки нового життя. З розкладу, з анархії форми, з індивідуалістичної аналізи, з непогамованого субєктивізму, родиться повільно новий стиль, нова затяжна боротьба за форму і за вираз, нова синтеза, без якої мистецтво сходить на бездушне повторювання абстрактних понять.

До таких нових течій належить : новоклясицизм. Печать цього новоклясицизму носять на своїх творах всі визначнійші мистці сучасности. Великий Сезанне, темпераментний Пікассо, екзотичний Брак, неспокійний Дерен, езотеричний Годлєр, ґрупа Італійців „Valori plastici", тяжкий Григоріїв і ряд иньших менш замітних.

У Франції є ціла школа „Енґристів", які перейняли деякі здо-бутки француського клясицизму. До того нового напряму можемо врешті зачислити й наших двох молодих земляків Івана Бабія і Миколу Глущенка.

Викинуті воєнною завірюхою поза межі рідної землі, опинилися вони в Берліні, де кінчили академію мистецтв. Уже тут звернули на себе увагу своїми виставками і по якомусь часі переїзджають оба до Парижа. Тут починається нова, інтенсивна праця обох, а в парі тим виїмкове, як на відносини перелюдненого артистами Парижа —поводження і слава творців-новаторів.

Іван Бабій, на перший погляд, рідний брат Глущенка, хоч старший від нього, зразу стає на ґрунт новоклясицизму. “Жінка в червоному платтю”, “Жінка в чорному”, це перші сміливі маніфестації цього напрямку. В цих портретах шукає Бабій за формою і в тому шуканню находить форми дозрілого quatrocenta. „Жінка в червоному платтю" нагадує ІІінтуріккія, „Жінка в чорному" медіолянську школу Ліонарда да Вінчі. Але це тільки джерела його творчости не наслідування чужих манер але боротьба за форму, в якій помагають йому здобутки ренесансу: пластика, тверда форма, клясичний обрис, все те ренесанс, але ренесанс в модерному розумінню. Внутрішнє переживаний, перетравлюваний ренесанс. В цьому перехо-дить Бабій формальну композицію ренесансу. Його не вдоволяє ренесансовий формалізм. Він змагає до глибшого виразу; до сильнійшої індівідуалізації. Солодкий ліризм Пінтуріккія переходить у нього в мелянхолійну резиґнацію, якій відповідає дивний уклад натураліс-тичне відданих, виразистих р у к. Взагалі Бабій це маляр людських облич і людських рук, все інше, в нього — тільки фолія для цього. І це вже не ренесанс, це модерний нахил до виразистости, до підда-вання психічних афектів. Бо руки в Бабія не тільки говорять рухом, а говорять укладом, формою своїх нервів, які наче вискакують з епідерміса.

Нахил до виразу, до віддавання психічно-внутрішнього життя відбивається перш за все в замилуванні його до портретів. Вся його творчість це одна ґалєрія портретів. Його цікавить в першій мірі