Часами впадає Бабій в натуралізм пр. в зображенню „Музи-канта". Тут наче инший світ, хресними батьками якого були ні-мецькі чи голляндські натуралісти. Грубе, тяжке обличча з такими ж руками — тільки вираз очне наче не з „цього світу". І ту, в шуканню виразу зближується Бабій до середновічча. І воно стає джерелом його збагачення. В тім черпанню зі здобутків середньовічного ми-стецтва пробивається модерна черта у Бабія. Ніхто так близько і сильно не відчуває середновічча як мистецтво нашої доби.

Сила виразу б’є з його автопортрету. Подивугідним є тут не-звичайно докладне моделювання обличча — в парі з ним одначе ні трохи не тратить враження целосності. Знов перед нами двозвук обличча і руки. І знову виринають в нашій уяві портрети Ван Ейка, Мемлінґа...

Ансамбль трьох жіночих фіґур дає маляр в „Грі в карти". Три жінки в суцільній, замкненій композиції. Обличча і руки на тлі темного стола, платя і краєвиду. Фіґури споріднені з Белліні, а сам мотив нагадує француського маляря Клює (Jean Clouet). Очі жінок спочивають на їх тонких, ніжних руках. Наче це не гра карт а гра РУК. Під оглядом формальної композиції належить ця картина до найкращих.

Не дивлячись на сильне споріднення в напрямі, Глущенко має свій відмінний стиль. Грація італійського ренесансу, м’якість і елегантність форми Бабія уступили тут місця — острійшій, сильнійшій формі. У Глущенка є сильнійший нахил до натуралізму, до безпосередності. У нього нема сих ренесансових медиюмів, через які доходить Бабій до своєї форми. Він може сильнійше зближується до Енґра, чим до ренесансу — але при тім він повнійший, тяжчий чим Енґр. В ньому нема ані крихітки ліризму. За те у нього силь-нійший нахил до обсервації, він близший до безпосереднього обсервування природи. Цю різницю бачимо в картині „Жінка при туалеті”. Не в силі вислову, а в силі обсервації лежить значіння картини. В простірній диспозиції, у відданню людського тіла, в матеріяльности зображених предметів, маляр прямо любується. Те саме відноситься й до „Акту” та до „Малого снідання” (le petit ejeuner). В обох картинах сильні впливи Енґра. Порівнюючи його “Гру в карти” з картиною на ту ж саму тему у Бабія, находимо тіж самі різниці в мистецькому темпераменті обох мистців, про які ми вже згадували. Глушенко відчуває сильніше простір чим Бабій, не меншу вагу кладе на пластику і формальну композицію. За те він склоняється більш до реалізму.

В портретах Глущенка є впливи Мемлінґа, Гольбайна, Нідерландців. Але він не є звичайним екептиком, всюди шукає він за формою і мистецькнм виразом, який йому найбільше виповідає.

Глущенко стоїть ближче аніж Бабій до великих модерних французів: Пікассо, Брака, Сезанна. „Нова Хата” – Рік ХІ Січень 1935 ч.1 ст 8.

ПАВЛО КОВЖУН „Українське мистецтво” – випуск третій, Святослав Гординській, Павло Ковжун 1896-1939.” Українське видавництво. Краків 1943 Львів.

Перед нами чорнетка автобіографії Павла Ковжуна з 21 вересня 1923 р. Вона була приготована, мабуть, для якоїсь установи, бо Ковжун покликається в ній на те, що ..описані факти з моєї мистецької, громадянської і військової діяльности відомі багатьом громадянам на еміграції і кожної хвилини можна дати на них підтвердження"... З тієї автобіографії довідуємося, що Павло Ковжун народився 3 жовтня 1896 р. в с. Костюшках Овруцького повіту, на Во-лині. Батько його Максим був лікар (помер 1919 р.), мати — Марія з Пеньковських. Дитинство майбутній мистець провів на Київщині, в села Великій Поло-вецькій Васильківського повіту. Вчився в комерційній школі у місті Василькові, до гімназії ходив у Бі-лій Церкві, а потім перейшов до Київської „Худож-ньої школи", яку й закінчив у р. 1915.

„Свідомим українцем” пише Ковжун — став я 1911 р. під впливом свого учителя малювання Фе-дора (Василевнча) Панасенка- брата письменника Ваcильченка. Пізніше скріпляв національну свідомість на таємних зібраннях старшого студентства, а саме: О. Гермайзе, М. Лю-бинського, В.Голубовітча, І. Немоловського і багатьох інших. Пізніше нами заопікува-лися Г. Хоткевич, Л. Жебуньов, М. Синильний, І. Сте-ніченко, П. Холодний, Петрушевськкй, навіть М. В. Лисенко, і нас прннято в кола київського українського громадянства. За весь той час був я головою спілки середньошкільників і редактором підпільного журналу „Голос Юнака”

„В 1913 р. я публічно виступаю – як молодий український мистець, на українській виставці картин у Полтаві. Тоді ж беру участь в українській пресі, де поміщую свої малюнки, статті і рецензії на мистецькі питання. Мої праці появляються в „Дзвоні”, „Сяйві” „Маяку , „Віснику Культури і Життя” і т.д. Вигодою цієї праці було те, що мене запросили до київ-ського (російського) тижневика „Огни” (ред. О. Прокаско), де я вів мистецький український відділ. На протязі одного року (аж до заборони) я містив у ньо-му свої ілюстрації, підписуючи їх по-українському, під загальним заголовком „З подорожі по Україні". Робив обкладинки до українських книжок, календа-рів і між іншими, перша моя обкладинка була до твору В. Виниичеика „Федько Халамидник”. При цому брав участь, як український мистець, на цій виставці мистців-киян, де дістав 18 дуже прихильних російських рецензій, у тому числі похвальну рецензію в найкращий тоді російський журнал — „Аполлон” (За серпень, кн. VI, 1914 „Письмо із Києва"). В році 1914 я разом з М. Семенком