В р. 1938, уже хворий на затяжну шлункову не-дугу, яка сильно перешкоджала йому нахилятися при графічних роботах, — не кажучи вже про поліхромії, при яких треба було вилазити на риштовання — Ковжун виїжджає на деякий час до Берліна. Тут в Укра-їнському Науковому Інституті він дає низку викладів про українське мистецтво, — один з них і з явився Заходами Інституту друком у німецькій мові та тво-рить цікаву спробу класифікації нового українського мистецтва. З поворотом, Ковжун далі заходиться коло приготування нового випуску „Мистецтва". готує до зими і пристосувальними вимогами до мистецтва, хотів і вмів віддихати широким подихом світового ми-стецтва, перетравлювати його напрями, ніколи сам не перестаючи бути наскрізь національним у формі і змісті; вони впливали в нього органічно українські, і його відчування і творення носило всі риси того молодого, задирливо-войовничого українського духа, що формує нашу сучасність і її власний стиль. Ри-сами цього експансивного духа пройнята вся твор-чість Ковжуна і, як така, вона залишиться одним із наймаркантніших документів доби.
„Тому теж Ковжун в історії українського ми-стецтва — явище наскрізь історичне".
Сьогодні до тих слів можна додати небагато: Ковжун жив своїм часом, дихав ним, не давав йому себе переганяти, і творив таке саме живе мистецтво, одухотворене — кажучи його власними словами — вогнем. Мистецтво його — великий набій ентузіазму вистрілений у майбутнє; — і в майбутньому житиме воно як щось полум'яне, яскраве і життєрадісне, як і творчий дух того молодого українства, який запа-лював мистця зейних магазинах, стягнуло на виставу все, що можна було найти з пам’ятників галицького малярства від перших років ХІХ-ого віку. Портрети, релігійні образи, здебільша анонімні, але з виразними познаками свого часу, творили більшість експонатів т. зв. Вчорашнього галицького малярства. Де-що з того вдалося окреслити як твори Луки Долинського, Остапа Білявського, Юрія Радивилівського, Івана Барановського, Г.Воробкевича та Іллі Копровського. Вони то репрезентували «досвіт-ки галицького» малярства тоді, як картини Корнила Устіяновича й Теофіля Копистинського станули на порозі сучасного. Довкола тих двох могікан академічного роман-тизму скупчилися картини їхніх переємників Томасевича, Романчука, Івасюка, Вацика, Манастирського й Куриласа. За ними чергу-валися твори передвоєнних репрезентантів галицького малярства в особах - Панкевича, Труша, Кульчицькоі, Сосенка, Федюка й Новаківського. З молодших звертали увагу — Анастазієвський, Галавин та Крайківський.
Успіх вистави був великий: вона підготовила мистців і громадянство до організованої й систематичної праці над розбудовою культурних цінностей в моменті, коли військово-політичний зрив нації закінчився катастрофою. В 1921. р. уладив Національний Музей кволу й безбарвну "Весняну Виставу" що все-таки не залишилася без заслуги. На ній вперше познайомилося галицьке громадянство з творами Петра Івановича Холодного, що мав відіграти одну з провідних роль у дальшому розвитку західньо-українського мистецтва.
Павло Ковжун, учень київської художньої школи, як і всі його однолітки - ентузіястичний одоратор Нарбута, з’явився на галицькому ґрунті (в 1920. р.) саме в пору, коли галицька книжка й друк взагалі переживали глибоку кризу. Залишки провінціального кустарництва в оформленні друкованого слова не зраджували охоти кинути насиджені позиції й за нові ідеали книжкового оформлення треба було вести завзяту й безоглядну боротьбу. Підняв її і остаточно виграв на цілій лінії – Ковжун. Непроглядна низка його обгорток, заставок, ініціалів та ілюстрацій перемінила обличчя.
Василь Крижанівський „Нова Хата” – Рік ІІ Львів, січень 1926 ч.1 ст 2.
Трагічною постаттю многонадійного, передчасно скошеного таланту був лєв київської художньої школи Василь Крижанівський (1891—1926). До га-лицького берега прибився в 1921. р. разом з. придніпрянською емі-грацією, якийсь час перебув у таборі інтернованих, потім у краків-ській Академії