років розголос про дивовижне мистецтво Соколовського-виконавця поширився по всій Росії – і знову цикл концертів. В його концертах, зокрема, брали участь – оркестр Сакса, “улюбленця московської публіки”, віолончеліст Давидов, піаніст Плотніков, скрипаль Гербер, співаки Владиславлєв, Божановський. Гра Соколовського вражала сучасників, залишалася нерозгаданою тайною чарівність її звуків. Рецензент „Московских ведомостей” писав: „Кто бы мог поверить, что „Венецианский карнавал” Паганини может быть передан на гитаре со всем своим разнообразием, со всею своею причудливостью.. Нам никогда не случалось слышать подобного гитариста...” [ ] Відомий російський піаніст, педагог і композитор Дюбюк так відгукнувся про гру М.Соколовського: „Если бы вы послушали, как он исполнял ІІІопена, вы бы подумали, что Шопен писал исключительно для гитары!” [ ] З незмінним успіхом Соколовський виступає в Москві, Петербурзі, Мінську, Варшаві.
Отож, в газеті „Санкт-Петербургские ведомости” (1857, № 105) зазначалося про те, що високе місце в ряду музикантів-гітаристів М. Соколовський посідає насамперед завдяки його вмінню „співати на своєму важкому інструменті”.[ ]
Слава віртуоза-виконавця М. Соколовського несла його на своїх дужих крилах по всьому світу. Його гітара звучала в найпрестижніших концертних залах Європи, зачаровуючи найприхильніших і найвибагливіших слухачів у Варшаві, Лондоні, Парижі, Брюсселі, Берліні, Дрездені, Відені, в Міланському театрі Ла Скала. Скрізь його концерти супроводжували захоплюючі похвали і овації. В Лондоні М. Соколовського відвідав знаменитий на той час італійський „король гітаристів” Д. Регонді, котрий передав М. Соколовському всі свої ноти як вельми гідному наступнику.
Талант і гра Соколовського знайшли відповідну оцінку багатьох європейських знаменитостей. Так, після виступу у Карловому театрі Відня в 1859 р. М. Соколовському було вручено диплом першого гітариста Європи. За поетичність, натхненність гри французи називали його „Паганіні гітари», італійці – „Боттезіні гітари”, англійці – „королем гітаристів”. Німецький критик Е.Еттінгер назвав його „Байроном гітари”, а відомий музичний критик М.Малібран – „Громадянином світу”. [ ]
По завершенні тріумфальних гастролей по Європі М. Соколовський з великим успіхом виступає у Великому театрі Москви (1869), Києві (1871), Одесі (1872). З цього приводу кореспондент “Киевского телеграфа” зазначав: “Гітара, піднята Соколовським на ступінь концертного інструменту, в руках цього великого артиста народжує звуки, котрі доходять до розуму і серця” [ ]
Ще за життя М. Д. Соколовського, багато хто намагався пояснити причини його нечуваного успіху.
Зокрема, В. Русинов писав, про те, що “Глибинне розуміння музики, безодня почуттів, виразність, наспівність і блиск – … все, що може надати музика є таємницею успіху Соколовського”. [ ] Подібним чином давав оцінку виконавській майстерності Ю. Римкявичюс, який доклав багато зусиль, щоб музика М. Соколовського звучала зачаровуючи наших сучасників. Зокрема він зазначав “Виконання Сокловського відрізняли відрізняли витончене почуття стилю, багатство тембрових барв, ніжна наспівність та віртуозна техніка, яскрава емоційність та виразність”. [ ] На думку Ю. Римкявичюса, репертуар Соколовського був різноманітний і продуманий – музика Джуліані, Леньяні, Каруллі, власні композиції, а також переклади творів Шопена, Мерца та ін. З-поміж творів М. Соколовського варто згадати полонези, мазурки, вальси, а також п’єси – „Руська пошта” (під назвою „Poczta”); „Осідлаю коня” (фантазія на романс А. Е. Варламова), „Венеціанский карнавал”, „Слов’янська думка” (обробка творів Мерца). На жаль, багато творів Соколовського залишилися невиданими.
Прощальний публічний концерт Марка Даниловича відбувся у Петербурзі (1877) в залі Придворної співочої капели. Хвороба не дозволила йому більше вийти на сцену. У житті ця прекрасної душі й серця людина відзначалася винятковою скромністю, попри світове визнання й до того ж цілком заслужене. Був Марко Данилович за своєю природою людиною чемною, доброю. Свої величезні гонорари він здебільшого віддавав для навчання талановитої молоді. Останні роки свого життя Соколовський, за словами російського дослідника його життя і творчості В.Русанова, скромно доживав в сім’ї свого приятеля письменника Н.Х.Вильканця у Москві. Жив здебільшого заробітками від уроків гри на гітарі. Але й з того мізерного заробітку виплачував стипендію одному із вихованців Московської консерваторії. За іншою версією (Ю. Римкявічюса) М. Д. Соколовський провів останні роки свого життя не в Москві, а в улюбленому Вільнюсі. І, мабуть, слід з ними погодитися, адже помер М. Д. Соколовський саме у Вільнюсі 25 грудня 1883 року. Там і похований на знаменитому цвинтарі Расу неподалік від поховання литовського композитора і художника Чюрльоніса.
З роками вітри подій зрівняли могилу „Паганіні гітари”, призабулося ім’я того, хто дав гітарі зоряне майбутнє. Завдячуючи ентузіазмові литовського дослідника Ю. Римкявічюса, було віднайдено могилу Великого Маестро реставровано пам’ятник і барельєф М. Д. Соколовського.
Кровним землякам так і не судилося почути гру, якою полонив до сліз талановитий подолянин усю Європу. І лишень з нагоди 160-річчя пам’яті славетного гітариста в гості до погребищан завітали вихованці музичного училища ім. І. Груодіса разом з великим продовжувачем справи Соколовського – викладачем Юргісом Римкявічюсом. З їх участю у районному Будинку культури в честь видатного земляка Марка Даниловича Соколовського відбулося велике концертне дійство.
Підсумовуючи, зазначимо, що творчість М. Д. Соколовського стала визначальною для гітарного мистецтва – не тільки України, але й Росії. Завдяки йому гітара почала відігравати важливу роль в музичній культурі того часу. Виконавський стиль та майстерність віртуоза М. Соловського дозволили йому здобути визнання і на європейському рівні.
Ще одною помітною постаттю в українському гітарному мистецтві є Михайло Вербицький (1815-1870) – священик і композитор, автор музики до українського національного гімну “Ще не вмерла