сольних пісень о. М. Вербицького п’ять з акомпанементом гітари, чотири – з фортепіано. Як розвідав С. Воробкевич, семінарист-третьокурсник Михайло Вербицький захворів та змушений був дванадцять тижнів перебувати у лікарні. Щоб не марнувати час, він вчився грати на гітарі. Пізніше, одужавши М. Вербицький долучився до компонування пісень для сольного голосу з супроводом гітари. Прихильність М. Вербицького до згаданого інструменту, безперечно обумовлена популярністю гітари в Галичині у середині ХІХ століття. З цього приводу Анатоль Вахнянин згадував: “Інструментом до акомпанементу при наших співах була виключно гітара. Гітара була тоді в кожнім попівськім домі. При ній співано і слухано, приспівуючи. Фортепіано майже не знано в руських хатах” [ Вахнянин Спомини...]. Зразками для М. Вербицького могли бути вельми поширені в тогочасній Галичині численні збірки пісень для сольного голосу з супроводом гітари, видання А. Діабеллі у Відні. До числа створених Михайлом Вербицьким пісень з акомпанементом гітари належать “Думка”, “Прогулянка”, “Милий”, “Пазя до Івана” та “Ще не вмерла Україна”. Слід підкреслити, що сольна пісня “Ще не вмерла Україна” в супроводі гітари надзвичайно швидко завойовувала популярність. В останні десятиліття ХІХ століття її співали майже на кожному концерті чи урочистості. Згодом М. Вербицький написав також хоровий варіант цієї пісні з супроводом фортепіано, оркестру. Врешті ця пісня стала національним гімном. Денис Січинський видав її в перекладі для фортепіано з багатьма змінами й поправками, і в такій формі “Ще не вмерла Україна” виконується до нині. Слід відзначити, що всі редакції гімну в старих рукописах і першодруках, в тому числі і в супроводі гітари дослідив О. Зелінський, розглянувши суто технічні музичні справи.
На сьогодні виключно гітарні музичні твори М. Вербицького вміщає збірка “Guitarre № 16”, яка складається з 31 твору – 13 інструментальних та 18 вокальних (у супроводі гітари). Більшість дослідників трактує зазначену у назві цифру “16” як порядковий номер зошита, роблячи припущення про існування попередніх п’ятнадцяти, доля яких невідома. Інструментальну частину рукописного гітарного зошита представляють наступні композиції – “Reise Marsch” (№ 1), “Тема con variatione” (№ 2), “Walse” (№ 3), “Variatione” (№ 4), “Polka (№ 5)”, “Ungarezse” (№ 6), “Variatione” (№ 7), “Карнавал венецький” (№ 21), “Полька” (№ 22), “Галоп” (№ 23), “Мазурка” (№ 24), “Козак” (№ 27), “Walse” (№ 29). З них дві п’єси – № 6 та № 29 об’єднують відповідно по два та три однотипні танці. Слід відзначити важливу закономірність: майже всі п’єси витримані в одній тональності – Ла-мажор, за винятком “Польки” (№ 22), що записана у ре-мінорі та “Козака” (№ 25), викладеного у Ре-мажорі. Така “відданість” одній тональності як зазначає Сидоренко В.Л. у статті про дану збірку творів М. Вербицького пояснюється досить просто – шестиструнна класична іспанська гітара, на якій, як ми припускаємо, грав М. Вербицький, найкраще, темброво-повнозвучно звучить саме в цій тональності. Крім цього, дана тональність є найбільш зручною при виконанні та компонуванні творів [ ].
Підсумовуючи потрібно відзначити, що творчість Михайла Вербицького віддзеркалює стан побутового музикування, що склався в західноукраїнській музиці в ХІХ столітті. Це дозволяє визначити рівень поширення гітари в Західній Україні. Історична цінність творів М. Вербицького полягає в утвердженні на національному грунті нових, романтичних тенденцій, які підготували розвиток національного музичного стилю, а також закладати основи професійного гітарного мистецтва в Україні. Інша постать в гітарному мистецтві України в ХІХ столітті, концертний виконавець Марко Соколовський дозволяє нам стверджувати, що гітара не просто була поширена на теренах України, а вже тоді завойовувала статус професійного, академічного та концертного інструменту. Сьогодні на імена цих двох музичних діячів ми можемо опиратися як на фундамент українського гітарного мистецтва.
3. 2. Російська гітарна школа ХІХ століття.
Специфічною особливістю у гітарній школі Росії в ХІХ столітті було функціонування семиструнної гітари. Вона була більше поширена серед населення і вважалася національним російським інструментом. До сьогоднішнього дня виникають суперечності відносно походження семиструнної гітари. Одні вважають, що її походження пов’язане із шестиструнною гітарою, а інші намагаються довести, що семиструнна гітара розвивалася самостійно. Однак, перша версія має право на життя, оскільки потреба в зміні строю з квартового (шестиструнна гітара) на терцовий (семиструнна гітара) була обумовлена російською народною мелодикою, а також легшою аплікатурною моделлю акордів для супроводу пісень. Саме такі аналогії можна провести з народним російським інструментом балалайкою, яка також має терцовий стрій. Однак шестиструнна гітара все ж має більш удосконалений стрій, розрахований на професійну академічну музику. Саме завдяки цій особливості шестиструнна гітара в майбутньому зможе потіснити семиструнну, хоча в Росії і по сьогодні існує семиструнна гітара.
Гітарна школа Росії ХІХ століття представлена досить багатьма гітаристами, зокрема А. О. Cихра, М. Т. Висоцький, О. П. Соловйов, М. П. Макаров, та ін. Однак, слід відзначити, більша частина з них грали на семиструнній гітарі.
Сихра Андрій Осипович (1773 – 1850) вважається засновником російської гітарної школи, гітарист-віртуоз, композитор і педагог, чех за походженням. Народився в родині вчителя музики. Наприкінці 90-х рр. концертував як віртуоз-арфіст. З 1801 (за іншим даними, з 1802) жив у Москві, а в 1813 (або 1820) переїхав у Петербург. А. Сихра є автором школи гри на семиструнній гітарі, ряду творів для семиструнної гітари (російські пісні з варіаціями та ін.), безлічі перекладів. Його постать важлива для російського гітарного мистецтва оскільки він став