Добре знайомий із здобутками Сихри, Висоцького, Ціммермана й інших російських гітаристів-семиструнників, Соловйов широко застосовував їх у своїй педагогічній роботі. В 1909 році ним був організований у Москві гурток гітаристів, названий “гурток імені Соловйова”. На той час він змінив своє відношення до строю гітари. Перевагу, яку він став віддавати шестиструнній гітарі, викликало запеклі нарікання, критику з боку семиструнників. Його почали називати звичайним дилетантом семиструнного строю гітари, одночасно вказуючи, що він і в шестиструнній гітарі мало розуміє.

Критиці піддалася й педагогічна діяльність Соловйова, тому що деякі його учні (Агафошин, Шаріков) як виконавці змінили семиструнну гітару на шестиструнну, інші ж взагалі покинули гру на гітарі (брати Заяцькі). Один з найбільш видних учнів Соловйова В. А. Русанов, виявився найбільш активним у нападках на свого колишнього вчителя. Визнаючи талановитість Соловйова й розцінюючи його Школу спочатку досить високо, він через якийсь час змінив своє позитивне ставлення, а каталог гітарних творів Соловйова 1912 року назвав саморекламою [ ].

На особливу нашу увагу заслуговує М. П. Макаров, який вважається повноправним представником шестиструнної гітари в Росії у ХІХ столітті. Саме він є гітаристом, який грав на гітарі європейського зразка, набуваючи прихильників цього інструменту в Росії. Макаров Микола Петрович (1810-1890), відомий російський гітарист-віртуоз. Народився в місті Чухломе Костромської губернії, дитячі роки провів у маєтках батька й тітки. Служив офіцером в армії. З дитинства грав на скрипці, а в 28 років захопився гітарою. У період перебування у військовій академії у Варшаві вчився грати на шестиструнній (іспанській) гітарі, і незабаром домігся значних успіхів. Перший концерт Макарова відбувся в 1841 році в Тулі, у залі Дворянських зборів, де він зіграв першу частину 3-го концерту М. Джуліані. В 1852 році Макаров їде за кордон, де зустрічається з найбільшими гітаристами Європи Цані ді Ферранті, М. Каркассі, Н. Костом, Й. К. Мертцем, гітарним майстром І. Шерцером, що безперечно впливало на розширення його світогляду та естетичних смаків.

Був високоосвіченою людиною, відомий як лексикограф (склав і опублікував “Енциклопедію розуму”, або “словник вибраних думок” (1878), автор декількох словників: “Повного російсько-французького словника” (1867); “Повного французько-російського словника” (1870); “Повного німецько-російського словника” (разом з А. Н. Енгельгардтом і В. В. Шерером, 1877) і “Міжнародних словників” (1873-1876) – кожний з яких витримав конкуренцію безлічі видань) і белетрист (написав кілька романів, хоча твори Макарова цього роду не мали серйозного значення). М. П. Макарову належать слова знаменитого романсу А. Л. Гурильова “Однозвучно гримить дзвіночок”.

В 1856 році намагався організувати Всеросійський конкурс гітаристів-композиторів, що пишуть для гітари, а також майстрів, що виготовляють гітари. Однак у Росії ініціатива широкої підтримки не знайшла. Макарову вдалося здійснити свій намір тільки за кордоном, у столиці Бельгії Брюсселі, де в 1856 році пройшов I-й Міжнародний конкурс на кращий твір для гітари й кращий інструмент. Сам Макаров на конкурсі з більшим успіхом виступив як соліст. 1-ю премію за кращий твір на конкурсі одержав Й. К. Мертц за п'єсу “Концертіно”, 2-ю – Наполеон Кост за твір “Велика серенада”, 1-ю премію за кращий інструмент – австрійський майстер І. Шерцер, 2-ю – російський майстер І. Ф. Архузен. 

Написав декілька книг про гітару, зокрема брошуру “Кілька правил вищої гітарної гри” (1874), яка представляла велику цінність для музикантів аж до появи сучасної школи, а також автобографічну роботу “Задушевна сповідь”, опубліковану в журналі “Сучасник” за листопад 1859 року, і спогаду “З баченого й чутого” (“Колосся”, 1891, № 11 і 12; 1892, № 3), що побачили світло уже після смерті автора. Помер М. Макаров в 1890 році в селі Фунтіково-Рожествено Тульської губернії.

Потрібно відзначити, що крім вище згаданих заслуг, Макаров є одним з найбільших новаторів, експериментаторів будови гітари. Він намагався розширити можливості гітари, добавляючи додаткові струни і навіть сконструював гітару з подвійним грифом. Один з грифів був основний, на якому потрібно було притискати ноти (так, як це робиться на простій шестиструнній гітарі з одним грифом), а інший гриф був розрахований на відкриті струни, які непотрібно було притискати (подібно як на бандурі). Однак, при грі на такій гітарі виникали проблеми з постановкою, додаткові струни починали резонувати, що звичайно заважало. І взагалі гітара втрачала свою компактність, зручність, що невідмінно могло вплинути на поширеність її серед населення.

Таким чином, підводячи підсумок ми можемо констатувати, що гітара в Росії у ХІХ столітті розвивалася в правильному напрямку і дала підгруньтя для розквіту гітарного мистецтва в ХХ-му столітті. Представники цієї школи, зокрема А. О. Сихра, М. Т. Висоцький, О. П. Соловйов, М. П. Макаров та багато інших змогли розширити популярність гітарного мистецтва, а саму гітару вже тоді зробити одним з найпоширеніших інструментів серед населення на теренах Росії та за її межами.

3. 3. Гітарне мистецтво в радянський період.

Розглядаючи гітарне мистецтво в ХХ столітті потрібно відзначити, що воно поступово переходить на якісно новий рівень порівняно з ХІХ століттям. Якщо в Росії у ХІХ столітті перевага була на боці семиструнної гітари, то ХХ століття відзначається беззаперечною перевагою шестиструнної гітари. Репертуар гітари обновлюється, з’являється більше академічної музики, що зробило цей інструмент більш професійним.

Одним з провідних гітаристів на початку ХХ століття був українець за