мистецтва, які заявили про себе музично-драматичними жанрами сарсуели, тонадільї, клавірною та органною музикою ХVIII століття. Поза тим від початку ХІХ ст. іспанська професійна музика втратила самобутність. Однією з причин цього було захоплення італійською музикою, про що згадував у своїх листах М.І. Глінка. Лишень в останнє десятиліття ХІХ століття іспанське національне музичне мистецтво почало відроджуватися. Основоположником нової школи іспанської музики був Феліпе Педрель (1841-1922), котрий намагався розвинути багаті традиції іспанського фольклору, що так приваблював М. Глінку, Ф. Ліста, Ж. Бізе та інших відомих європейських композиторів. Ф. Педрель виховав плеяду іспанських композиторів, серед яких відомими стали І. Альбеніс, Е. Гранадос, Х. Туріна, М. де Фалья. Різні за своєю індивідуальністю, ці композитори рівнозначно відносилися до фольклору, як основи розвитку нового національного музичного мистецтва.
Зокрема Ісаак Альбеніс (1860-1909) заявив про себе насамперед як композитор та піаніст. Його музика, пронизана інтонаціями і ритмами народних пісень і танців, дуже швидко завоювала світову популярність. І. Альбеніс – один із представників романтичного стилю в іспанській музиці, котрий залишив велику творчу спадщину. Зокрема слід відзначити переклади його творів для гітари (знаменита “Астурія”, яка крім гітари виконується ще на багатьох різних інструментах).
Завдяки численним творам здобув популярність як композитор, став відомим піаністом і диригентом, долучився до збереження та розвитку національних музичних традицій, представлених гітарним мистецтвом в стилі фламенко Енріке Гранадос (1867-1916). Подібно Альбенісу цей композитор тяжів до виразного мелодичного стилю, до жанровості й картинності. Е. Гранадос чудово знав своєрідне мистецтво іспанських гітаристів і зумів оригінально втілити їх традиції у своїх творах. Він написав ряд опер, симфонічних творів, творів для фортепіано, з-поміж котрих помітною є сюїта “Гойєски” (1911), інспірована картинами видатного іспанського художника Франсіско Гойї. Згадана сюїта наповнена інтонаціями і ритмами народних танцювальних мелодій, котрі звучать і в фанданго, і в “Галантних компліментах”. Широку популярність здобули також чотири зошити “Іспанських танців” Е. Гранадоса. Віртуозність в них поступається перед красою мелодій, викладених просто, з безпосередністю висловлювання. Декотрі із згаданих танців перекладені для гітари й користуються великою популярністю.
Найбільш помітною фігурою в іспанській музиці ХХ століття є композитор Мануель де Фалья (1876-1946). Його творчість відзначається різножанровістю та оригінальністю стилю. В 1905 році він створив один з кращих своїх творів – оперу “Життя коротке”, де в повній мірі виявився талант, що зріс на грунті рідної андалузької пісенності. Хоча М. де Фалья під час перебування в Парижі спілкувався з Дебюссі, Равелем, Дюка, сприймаючи традиції французького імпресіонізму, однак це не відвело його в бік від власного шляху творчості. М. де Фалья – представник національної іспанської традиції в музиці. В згаданій опері “Життя коротке” композитор використовує різноманітні типи андалузької мелодики. Серед них так звані canto gondo з притаманними мелодичною орнаментикою та ладовою своєрідністю, а також темпераментні наспіви стилю фламенко, що приваблюють оригінальністю танцювальних ритмів.[Мартинов Очерки…]
В сучасний період мистецтво фламенко, виходить за межі Андалузії, та користується великим зацікавленням в світі. З’явились послідовники фламенко в Франції, Англії, Америці, Японії, в нашій країні. Популярність класичної гітари, яка за своїм походженням тісно пов`язана з гітарою фламенко, дозволяє їй залишатися найбільш універсальним і ефективним інструментом в застосуванні до культури Андалузії.
Таким чином, фламенко – це традиційна класична культура Андалузії, що сформувалася в найбільших її центрах (Кадісі, Кордобі, Севільї, Гранаді та ін.) і являється високоорганізованою, систематизованою структурою. В силу своєрідного географічного розташування, історичних умов еволюції вона ввібрала в себе риси як європейської, так і древніх цивілізацій зі сходу. До елементів європейського мистецтва можна віднести сформовану в деяких її жанрах акордову гармонію. Принцип модальності, мовний характер музичної думки, мелізматика мелодичної лінії вказує на вплив східних традицій. Гітара, або як її ще називають в Андалузії сананта (буквально звучаща) у фламенко є невідємним компонентом, об’єднуючись з ним в єдине ціле з моменту його заснування і до сьогодення.
2. 3. Стильова характеристика гітарного мистецтва в ХХ-му столітті.
Початок ХХ століття – це переломний момент в розвитку гітарного мистецтва. В цей період проходить зміна двох епох. По цілій Європі (за винятком Іспанії) спостерігається спад зацікавленості до гітарного мистецтва. Причин може бути багато: світ розвивається дуже швидкими темпами, з’являється промисловість, розвивається техніка, спостерігається загальна глобалізація. Змінюється також інтерес людей, їхній світогляд, уподобання. Романтична гітара, на якій грали Сор, Джуліані, себе вже вичерпала, а нова класична гітара, сформована іспанським майстром А. де Торресом в другій половині ХІХ століття, що відповідала новій естетиці, ще не встигла розповсюдитись по всій Європі. В Іспанії на межі ХІХ-ХХ ст. гітарне мистецтво активно розвивається завдяки особистості Ф. Тарреги. Не дивлячись на інтерес до гітарного мистецтва зі сторони деяких європейських композиторів, в тому числі композиторів Нової віденської школи, гітара страждає від досить посереднього сольного репертуару. Поява нового покоління виконавців – учнів і наступників Ф. Тарреги, серед яких М. Любет, Е. Пухоль, А. Сеговія та інші, сприяє розповсюдженню гітарного мистецтва по всьому світі. Саме завдяки Сеговії гітарне мистецтво викладається у вищих навчальних закладах світу, він відстояв гітару серед таких визнаних музичних інструментів, як скрипка і фортепіано, і довів, що гітара за багатством тембрів, штрихової палітри, технічних можливостей не поступається іншим музичним інструментам. Для гітари починають писати багато європейських композиторів, серед яких М. де Фалья, Д. Мійо, Ф.