Перші десятиліття ХХ ст. принесли ціле сузір’я гітаристів “з великої літери”. Достатньо хоча б назвати імена Джона Віліамса і Джуліана Бріма, Іду Престі та Олександра Лагою, переклади якого і до нині залишаються перлинами гітарного репертуару. Під впливом визнаної особистості А. Сеговії композитори першої половини ХХ ст. почали створювати репертуар академічного типу – сонати, цикли прелюдій, сюїти, програмні етюди, камерні жанри, і в решті, концерти для одної, двох, чотирьох гітар з оркестром.

В творчості Х. Родріго, Ф. Морено-Тороби, А. Тансмана, М. Кастельнуово-Тедеско та інших яскраво простежуються класико-романтичні особливості. Вони полягають в наступному: –

використання класичних форм, ладогармонічних відношень, жанрових канонів (Соната Джіокоза Х. Родріго, Каватина А. Тансмана, Концерт D-dur для гітари з оркестром М. Кастельнуово-Тедеско);

орієнтація на програмність музики (сюїта “Замки Іспанії” Ф. Морено-Тороби, “Cюїта Компостелана” Ф. Момпу);

посилення національних особливостей (використання фольклору своєї країни) – “Гаротін і Солярес” Х. Турини, Концерт “Аранхуес” Х. Родріго.

Але класико-романтичні тенденції не єдине, що було притаманним гітарній музиці 30-40-х років ХХ ст. До цього часу відноситься розквіт одного із своєрідних її напрямків – латиноамириканської музики , в якій відбулося злиття американської і нової іспанської гітари, що стало перспективою для появи нових творчих особистостей. Своєрідність і унікальність латиноамериканської музики проявляється в тому, що тут відбулося поєднання культур трьох різних материків – Америки, Європи і Африки. Такого феномену в світі більше немає. В різних країнах згадане явище відбувалося по різному. Наприклад, африканський фольклор, повязаний з африканськими релігійними культами (наприклад Вуду) більше розповсюджений на Кубі і в Бразилії, де було багато чорношкірих рабів. В цих країнах афро-американський фольклор сприймається як національна музика. Яскравими представниками латиноамериканської музики є К. Густавіно, Х. Кордоса, Х. Марель, А. Хінастера, А. П’яццола, Е. Фалю, Р. Лара, М. Торрес, К. Тірао та ін. Вони створюють свою музику, використовуючи традиційну стилістику музики ХХ ст., але із додаванням фольклорних інтонацій своєї країни. Музика Х. Кордоса і Х. Мареля особливо популярна серед виконавців сьогодення, завдяки своїй демократичності і фольклорному джерелу. В бразильській популярній гітарній музиці, основаній на фольклорних традиціях, в ХХ ст. працювало багато талановитих композиторів-гітаристів, які створили яскраві твори для гітари. Це Пернамбуко, Бонфа, Альмейда, багато відомих і маловідомих музикантів. Вони в своїй творчості використовували ритми bossa nova і samba. Ці напрямки бразильської музики давали новий імпульс творчим пошукам в США і Європі. Не зважаючи на своє походження згадана музика увійшла до кращих зразків європейської музики і була популярною не тільки в той час, але й сьогодні. Бразильські та кубинські композитори кращі роки творчості провели на теренах Західної Європи, тому їх музика справедливо заслуговує називатися європейською.

Три представники музики Латинської Америки в першій половині ХХ ст. яскраво представляють різні стильові тенденції:

музика А. Барріоса представляє романтичний напрямок (не даремно його називають “Шопеном” гітарної музики);

в творчості Е. Вілла-Лобоса найбільш характерним являється використання форм і жанрів бразильського фольклору;

майстром художньої стилізації представлений мексиканський композитор М. Понсе (згадаємо його Сюїту в стилі Вальса, Класичну і Романтичну сонати).

Якщо перша половина ХХ ст. характеризує гітарну музику орієнтовану на класико-романтичні традиції, то в другій половині століття гітарна музика повністю включається в академічну культуру. Гітара почала використовуватися композиторами у всіх експериментальних течіях другої хвилі авангарду 50-70-х років (Концерт для гітари з оркестром “Три графіки” М. Оханий, “Адаптовані гітари І і ІІ” Гарі Партча, “Пісні, гудіння, рефрени смерті” Дж. Крумба т.ін.

Поява виконавців нового рівня “післясеговіївського” покоління сприяє закріпленню статусу гітари, як академічного інструменту. Серед таких виконавців особливе місце належить Дж. Бріму. Якщо А. Сеговія відіграв вирішальну роль в розповсюдженні і популяризації нової гітари, то Брім зосередив сили на досягненні гітарою нового професійного рівня. Саме Брім здійснив прорив в підході до запису гітарної музики, демонструючи новий рівень тематичних програм і якості студійної роботи. Важлива його роль в створенні сучасного гітарного репертуару – Двох сонат Х. Хенце під загальною назвою “Королівська зимова музика”, “П’яти багателей” У. Уолтона, “Ноктюрналя” Б. Бріттена.

Нове покоління віртуозів-гітаристів 80-90-х років довело техніку гри до раніше недосяжного рівня. Лідируюче місце займає італійська школа (К. Маркіоне, А. Дезидеріо, Ф. Платіно). В Америці – це М.Барруеко і брати Ассад, в Німеччині – Т. Хопшток, в Англії – Д. Рассел. В основі творчості композиторів нового покоління лежить нове розуміння синтезу (епох, стилів, напрямків, культур, світосприйняття), що виявляється загальним як для гітарної, так і академічної музики в цілому. Серед таких творів слід згадати Подвійний концерт для гітари і сітара К. Домініконі, Концерт для гітари з оркестром “Метіс” Е. Діенса.

З-поміж всіх композиторів другої половини ХХ ст. особливе значення має постать Л. Брауера. На сьогоднішній день його творчість постає кульмінаційною точкою у розвитку американської національної школи: американська гітара остаточно вийшла за рамки фольклорного інструменту і здобула статус повноцінного академічного інструменту.[Михайленко, Фан динь Тан]

Оцінюючи зміну естетичних парадигм у ХХ столітті Ю. Холопов зазначає: «Сравним ситуации музыки начала ХХ века и его конца, мы видим резкий перепад естетических установок, слушательских навыков, представлений о музыкальной красоте и музыкальных ценностях… В ХХ веке произошла смена естетических парадигм, сопряженных с Новой музыкой она казалась непонятным набором звуков, хаосом их сочетаний и