Що ж до особливостей розвитку українського модернізму, то в українській літературі усі напрями співіснували, взаємоперепліталися – не лише в часі, а нерідко і в творчості одного й того ж письменника. Причиною цього є дещо запізніле сприйняття початкових течій модернізму, тому наші письменники засвоювали одночасно стилі, які відходили вже на другий план в європейській літературі і ті, які щойно виникли. Ще одним з постулатів європейського модернізму є дотримання аполітичної настанови, український ж модернізм, хоч декларував такі погляди, але по суті залишався суспільно заангажованим. Причиною цього було постійна загроза загибелі нації, втрата своєї національної самобутності. Це звичайно не могло не позначитися на художньому рівні творів, проте забезпечувало повсякчасну актуальність. Тож традиції модернізму почали освоювати нові простори української літератури. Політичним в цьому плані є перехід І. Франка, Л. Українки та М. Коцюбинського, які починали як реалісти в лоно модернізму.

Як говорить про український модернізм С. Павличко: “Те, що сталося в Україні, - сталінська індустріалізація, злам традиційно селянського ладу бутя й соціальної структури як села, так і міста, - можна назвати поверховою модернізацією. Паралельно відбувалося не визволення людини, а її закріпачення, що виявилося в максимальній експлуатації її праці й таланту, промиванні її мозку, диктаті ідеології, оголенні особистості перед секретною службою. Тож не залишилося не тільки соціальної та індивідуальної свободи, але й місця для інтимного, приватного життя.

Комуністична диктатура виявила глибинну несумісність із модернізацією суспільства, а партійна цензура – з індивідуалізмом, свободою та мобільністю особистості, які становили частину модернізації європейських суспільств у XX ст. ”1

Однак, попри те, що на Україні отаборився час диктатури і політичного зомбування, все ж, модернізація художнього мислення, авторської свідомості відбувається. Безперечно, про якусь її чіткість, витонченість говорити було б абсурдно, але попри це, були потужні прояви, без яких на перехідному етапі, взагалі, не акцентувалась б увага на будь-якому розвитку української літератури.

1. Павличко Соломія Теорія літератури / Передм. Марії Зубрицької – Київ: в-во С. Павличко «Основи», 2002. С. 176;

Якщо в західноєвропейських літературах (передовсім французький) спостерігалась хоча б деяка послідовність течій: символізм – імпресіонізм – експресіонізм; неоромантика – неокласицизм – неореалізм – сюрреалізм тощо; то в українській літературі усі ці течії і напрями засвоювались одночасно.

Велику вагу починають відігравати літературні угрупування, часописи, журнали, навколо яких починала гуртуватись молодь з новим баченням розвитку української літератури. Представники “Української хати” і “Музагету” підносять символізм, працівники журналу “Книгар” схилялися до неокласицизму; футуризм – журнал “Мистецтво” за редакцією Г. Михайличенка і М. Семенка.

Також велику роль відігравав калейдоскоп літературних угрупувань (“Плуг”, “Гарт”, “ВАПЛІТЕ”, МАРС, ВУСПП). Творча палітра стильових течій: футуризму, революційного романтизму, неоромантизму, неореалізму, необароко, імпресіонізму, символізму, експресіонізму розлилась на широкому полотні україської літератури.

В українській поезії цього часу чільне місце посідають “неокласики” – неформальне товариство вільних поетів-інтелектуалів (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен). Їх об’єднувало світосприймання, позначене рисами “аристократизму духу”, тяжіння до гармонії між розумом і почуттями, до шляхетної культури художнього мислення. Також вершинною можемо назвати поетичну творчість П. Тичини,

Є. Плужника ,В. Свідзинського, В. Стуса та багатьох інших .

Не менш разючі процеси інтенсивного жанрового – стильового оновлення пережила проза 20-х рр., стрімко рухаючись від малих епічних форм (новели) до місткого роману. Однією з її визначальних рис була жага експериментувань. Вона проявилася, зокрема, у збірці новел М. Хвильового “Сині етюди”, котра заворожила багатьох талановитих сучасників імпресіоністичною манерою письма, що випливала з традиції М. Коцюбинського і водночас видавалася надзвичайно свіжою. Тому не дивно, що значна частина молодих прозаїків (О.Копиленко, А. Головко, навіть Г. Косинка) зазнавали впливу емоційно розхристаної стилістики М. Хвильового, який швидко еволюціонував до жорсткого неореалізму “Санаторійної зони”, “Івана Івановича” та “Вальдшнепів”.

Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного автора. Так, М. Йогансен у повісті “Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швейцарію” одивнював загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними персонажами в середовищі природи – єдиного природного героя у цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки “Мамутові бивні”, “Кров землі”) до романної прози здійснив Ю. Яновський, видавши 1928 року свого “Майстра корабля”, виповненого щирим романтичним пафосом.

Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Основний мотив, осмислюваний письменником, - драма українського села, зумовлена громадянською війною.

У 20-х рр., крім псевдотеатру, спеціалізованому на агітках, у яких прославлявся міфологізований месіанізм пролетаріату, діяли професійні театри, зосередженні на художньому покликанні. Один із них переосмислював сценічну традицію, обравши собі психологічно-побутовий напрям, що втілювався, - це театр ім. І. Франка, очолюваний Г. Юрою. Другий – обстоював експериментальні вистави, реалізовані талановитим режисером Лесем Курбасом, прихильником експресіоністичного реалізму, який спромігся прилучити український театр до висот світового. Йдеться