Сюжет як ланцюг зовнішніх подій втрачає своє колишнє значення. Об'єднуючим началом часто стає настроєвість. Єд-ність настрою твору досягається через використання наскрізних живописних деталей, лейтмотивів, уважне відтворення нюансів того чи іншого переживання, відтінків і півтонів. Ім-пресіоністична новела часто будується як розповідь (чи сповідь) я — оповідача, що також надає їй емоційної цілісно-сті. Зростає роль асоціативності. Саме імпресіоністична проза рубежу століть (зокрема й українська) часто демонструвала полісмисловість, багатошаровість, розколотість свідомості ін-дивіда, складну взаємодію елементів свідомого й підсвідомого. Помітно збагачуються засоби психологічного аналізу. Зокрема, урізноманітнюються форми внутрішнього монолога, спроби відтворення потоку свідомості героя. Важливою рисою імпре-сіоністичного психологізму було намагання відтворити взає-мозв'язок різних сфер людського сприймання, передати одно-часні зорові, слухові, дотикові враження як взаємозалежні.

Змінюється характер пейзажу. Це вже не спеціально виок-ремлена зацікавленим спостерігачем, обрамлена часточка навколишньої природи, описана в багатьох подробицях, а радше засіб психологічної характеристики. У пейзажі підкреслюється його повсякчасна мінливість, непостійність, причому ці зміни можуть бути спричинені як різним освітленням, сонячними ефектами, порою доби, так і настроєм спостерігача.

Прозаїк легко жертвує широтою, всеохопністю опису, виок-ремлюючи промовисту деталь, суголосну чи контрастуючу з душевним станом героя.

Ознаками цього напряму є :

Адеологічність – фіксація миттєвого враження від побаченого. Саме у такий спосіб, на їхню думку, можна показати правдиву дійсність без певних догм, традицій.

Відмова від ідеалізації. Перед митцем настає вимога чи краще сказати завдання зафіксувати реально наявні моменти, а не створювати якісь моделі.

Своєрідність хронотопу. В імпресіоністичних творах часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметам зацікавлення стає не риторично впорядкований відрізок життя героя, а уривчастість фрагменти відбиті у свідомості персонажа.

Специфіка психологізму. Характер імпресіонізмі втрачає свою цілісність. Увагу митця привертають ті моменти, які розкривають у героєві риси, несподівані для нього самого, не співвідносні з його буденного поведінкою.

Жанрова специфіка. Найрозвинутішим жанром імпресіонізму стає новела. Роман втрачає розлогий, цілісний сюжет, натомість посилюється фрагментарність оповіді.

Композиційні аспекти, сюжет втрачає колишнє значення. Єднальним стержнем стає настроєвість. Змінюються характер пейзажу. Він стає ще одним із засобів психологічної характеристики головного героя.

Щодо нових засобів, то для імпресіонізму характерним є поглиблене асоціювання і особливо яскрава, оригінальна тропіка. Слово в імпресіоністичному тексті поєднує на інше означення предмета, але й викликане ним відчуття.

В українську літературу імпресіонізм привніс М. Коцюбинський, хоч певні риси цього напряму характерні були для творчості І. Нечуй – Левицького та Панаса Мирного. Цікавою в цьому плані є думка Юрія Кузнєцова: “ створюючи імпресіоністичний пейзаж, Коцюбинський вдається до таких же зображальних прийомів ( символік ) як і Нечуй – Левицький та Панас Мирний, проте іде далі. В зображальному плані Коцюбинський досягає миттєвості малюнка, передачі актуальної картини, а також розмитості лінії, …, він створює єдині тональності кольорів протягом усього твору або якоїсь його значної частини… ”1.

Агеєва Віра зазначає, що: “Для української ситуації ця роль імпресіонізму як явище по- своєму переломного – між народницьким реалізмом і модернізмом – ще більше посилювалися тим, що це була, власне,

1. Кузнєцов Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця XIX – початку XX ст.: Проблематика естетики і поетики. – К.: 1995. с. 90.

перша манера письма (після багаторічного панування традиційних канонів), цілковито відмінна від стилю народницької прози. … Саме імпресіонізм від своїх початків у творчості Дніпрової Чайки, Гр. Григоренка до вершинних досягнень М. Коцюбинського був зразком нового, модерного в широкому розумінні цього слова мистецтва, мистецтво в самій суті своїй, а не лише в програмових заявах, антинародницького, не зв`язаного й не спотвореного якимись позахудожніми завданнями і вимогами”1.

Що стосується проблем літературного імпресіонізму, то вони активно обговорювалися у поточній критиці першої чверті XX ст., хоча, крім праць німецьких вчених, глибоких теоретичних досліджень у цей час не з`явилось. У російському літературознавстві переважали вульгапно-соціологічні трактування імпресіонізму як мистецтва занепадницького. Не бракувало подібного й в українських виданнях, але авторитетні вчені, зокрема М. Зеров, були у 20-ті рр. об`єктивнішими у своїх судженнях. Про імпресіоністичні ознаки стилю М. Коцюбинського, С. Васильченка, пізніше Г. Михайличенка, Г. Косинки, М. Хвильового, М. Івченка, А. Головка, А. Любченка писали багато. Скажімо, такий знаний критик, як М. Сріблянський, вважав навіть, що імпресіонізм у мистецтві й індивідуалізм у житті є засобами визволення людства від усіх суспільних негараздів.

Українські дослідники уже в 60-ті рр. аналізують прояви імпресіоністичних тенденцій у творчості М. Коцюбинського, А. Головка, Г. Косинки, хоча здебільшого водночас наголошувалося, що ці тенденції розвивалися в руслі реалістичної поетики.

Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав густіше лірико-романтичне забарвлення, що зближували його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантикою та символізмом (взяти хоч би повість “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського.)

1. Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. – К.: Віпол, 1994 р. с. 9.

Окремо треба підкреслити ще одну особливість імпресіонізму: він став проміжною ланкою, містком поміж двома напрями – реалізмом та модернізмом, тому в його поетиці поєдналися елементи як першого, так і другого; тому значна частина ранніх імпресіоністів (брати Гонкури, А. Чехов, М. Коцюбинський) починали саме як реалісти.

Продовження ці