Розділ 2

Творчість Михайла Ялового і Гната Михайличенка в українському літературному процесі 20 – 30 рр.

Літературний процес 20 – 30 рр., один з найважчих і, можливо, найбагатший на імена в літературі ХХ ст. Ціла плеяда талановитих митців була розстріляна, закатована, а дехто навіть змушений був вдатися до самогубства. На десятиліття було вилучено з обігу літературні твори, які були написані людьми, які так чи інакше виступали проти тогочасної системи, які бачили свою країну, народ, мову вільними. Головним було змусити людей забути своє минуле і бачити своє майбутнє лише під протекторатом Москви, яка “завжди вкаже добрий шлях” для свого “ молодшого брата ”. Саме в ці важкі часи політичних переслідувань, голоду, народ виштовхував своїх маленьких геніїв, співців, адже, як сказав А. Чехов: “ Справжній письменник – те саме, що й древні пророк: він бачить ясніше, ніж звичайні люди ”1. Тому народ потребував власних митців. Саме в цей час яскраво засіяла зірка В. Сосюри, М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Куліша, М. Зерова, М. Рильського, М. Драй – Хмари. Б. Антоненка – Давидовича та багатьох інших.

Але попри це початок ХХ століття стає активізацією культурного життя. Піднесення охоплює всі сфери мистецтва. 1904 року М. Лисенко започатковує в Києві Музично-драматичну школу. Українські театри і трупи на Наддніпрянській Україні і в Галичині ставились п`єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, С. Черкасенка. Рясне гроно визначних майстрів з`явилося в царині малярства й графіки – О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, М. Буречек, П. Ковжун, О. Кульчицька, Ю. Михайлів. Але з приходом більшовизму ситуація різко змінилася. Не сприймаючи нової влади, значна частина інтелігенції опинилася в політичній еміграції. Це Олександр Олесь, М. Вороний, В. Самійленко, Софія Русова, Павло Ковжун.

1. Антологія афоризмів. – Харків. 2002 р., С. 369;

Чимало схожого було і в ситуації молодшого покоління національ-ної демократичної інтелігенції. Не солідаризуючись із більшо-вицькою владою ідеологічно або морально, багато хто мусив однак прийняти її як доконаний історичний факт. Зберігаючи певну внутрішню незалежність, ці люди проте з усією щирістю й самовідданістю працювали на ниві української літератури, скільки можна було обстоюючи її гідність та збагачуючи важли-вими естетичними ініціативами (тут і неокласики, які орієнту-валися на засвоєння античної і європейської культур, на високі естетичні критерії та пошук «вічної краси і правди» — Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бурґгардт; тут і близький до них Володимир Свідзинський; тут і Валер'ян Підмогильний, Михайло Івченко, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович та ін.).

Серед молодшого покоління національно-демократичної інтелі-генції було й чимало тих, хто, шукаючи активної громадянської позиції, з більшим або меншим драматизмом проходив дистан-цію «радянізації», щоб через деякий час інтегруватися в нову історичну реальність, не зраджуючи проте ідеалу творення пов-ноцінної національної літератури (Павло Тичина, Валер'ян По-ліщук, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Дмитро Фальківський, Микола Терещенко, Остап Вишня, Юрій Смолич, Ми-кола Бажан, Олександр Довженко, Юрій Яновський та ін.).

Помітна, а часом і провідна роль у літературному житті, надто в його організації, належала старій (умовно кажучи) революцій-ній інтелігенції радикального, боротьбистського або більшови-цького ґатунку, яка взяла активну участь у революції та грома-дянській війні, у встановленні радянської влади і цілком ото-тожнила себе з нею, з соціалізмом (Василь Еллан-Блакитний, Володимир Коряк, Іван Кулик, Мирослав Ірчан, Сергій Пилипенко, Пилип Капельгородський, Кость Буревій, Микола Ку-ліш; окремо в цьому ряду стоять рано загиблі в революційній боротьбі Василь Чумак, Гнат Михайличенко, Андрій Заливчий).

А на підході була та й уже включалася в літературну діяльність мо-лода робітничо-селянська інтелігенція, яка брала участь у гро-мадянській війні чи прилучалася до перших заходів радянської влади (Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Григорій Епік, Василь Минко, Іван Микитенко, Іван Ле, Григорій Косинка, Іван Кириленко, Андрій Головко, Петро Панч та ін.).

Значні літературні сили сформувалися в Західній Україні. Там тво-рилися цінності, які виходили далеко за межі регіонального культурного життя. І надалі істотним залишався вплив Франкової спадщини; першорядне значення для всієї української літера-тури мала активна творчість Ольги Кобилянської і Василя Стефаника. Своє місце на літературній арені посідали Богдан Лепкий, Василь Пачовський, Петро Карманський та інші молодомузівці. У складному спектрі західноукраїнського літера-турного життя з його гострою ідеологічною боротьбою за умов відносної політичної свободи й культурного плюралізму не-вдовзі окреслилися дві полярні орієнтації — на радянську Украї-ну (Антін Крушельницький, Василь Бобинський, Мирослав Ірчан, який, будучи в Канаді, підтримував зв'язки з Галичиною; згодом прийшли молодші — Петро Козланюк, Степан Тудор, Ярослав Галан) і на традиції національно-визвольної боротьби, січового стрілецтва, УНР і ЗУНР (Роман Купчинський, Олесь Бабій). Активним було й католицьке письменство. Поза межа-ми України поряд зі старшими, відомими письменниками-емігрантами в літературне життя входили молоді, переважно не-давні учасники визвольних змагань, оборонці УНР, от-як Євген Маланюк, Юрій Дараган.

Звісно, будь-яка «класифікація» літературних сил, що виявили се-бе під час революції та в перші роки по ній, може бути лише досить умовно- орієнтовною. Йдеться натомість про те, щоб побачити складність і суперечливість процесу, різнорідність його компонентів і різноспрямованість тенденцій, що дістали бурхливий розвиток у найближче десятиліття. Діючи часом на розрив, а то й на взаємознищення, ці сили й тенденції одначе творили об'єктивно єдине (навіть коли суб'єктивно воно не було знане й усвідомлене)