Що ж до самого Гната Михайченка, то це є трагічна і загадкова постать в українській літературі. Народився 27 вересня 1892 р. в с. Студенюк (Миропілля) Курської, а нині Сумської області в селянській родині. У Миропіллі закінчив у 1906 р. двокласне училище. Після цього вступає до Харківського землеробського училища. Тут захоплюється підпільною літературою, відрито виявляє свої атеїстичні погляди. Потрапив під нагляд як не благодійний, мав би бути виключеним, але був переведений на прохання рідні до Московської сільськогосподарської школи. Став там, проте, студентом народного університету Шанявського, а по суті, професіональним революціонером і, можливо, саме за завданням своєї організації пішов до армії, хоч як студент мав право на відстрочку.

На початку січня 1915 р. на підпільній квартирі і під чужим прізвищем друкував листівки та відозви до 10-ї річниці «кривавої неділі» 1905 р., був заарештований, кинутий до харківської в`язниці. Було тривале слідство, були одиночні камери, карцер, голодівки, повне виснаження і до втрати свідомості під час одного з побачень із сестрою, в`язничний шпиталь, каторжна тюрма на Холодній горі. Але була тут і самоосвіта з вивченням англійської та польської мов, була просвітительська робота серед в`язнів уже в загальній камері, була участь у рукописному журналі «За гратами». Була літературна праця – новела «Погроза невідомого» (з посвятою Андрієві Заливчому, котрий сидів тоді ж у тій самій тюрмі), частина «Кольорових аркушів» («Осінніх листків з-під снігу »).

Серед групи ув`язнених есерів, яких судив військовий суд, Г. Михайличенко був наймолодшим (23 роки) і дістав найтяжчу покару: шість років каторги і довічне поселення в Сибіру. Це був 1916 рік. Каторгу замінили засланням, і він опинився в с. Тулуп`є Іркутської губернії Нижнєудінського повіту. Повернувся звідти після Лютневої революції 1917 р. й активно включився у складне політичне життя України. Став одним із керівників партії есерів (голова харківського губкому, член ЦК УПСР), очолив її ліве крило, яке протистояло українофобським тенденціям і консолідувалося з більшовиками у боротьбі проти гетьманщини та кайзерівських військ. З цього крила утворилася партія боротьбистів. Політичне життя було напружене й складне і лише на початку 1918 р. Г. Михайличенка ув`язнювали і Центральна рада, і німецькі окупанти, присудили до розстрілу. З-під другого арешту тікає, перебуває нелегально на «Кручі» (будиночок над урвищем Дніпра, біля Видубицького монастиря).

Після встановлення радянської влади активно співробітничає з нею, зокрема організовує молоді літературні сили республіки. За його участі створюється видавництво «Товариство українських письменників». Г. Михайличенко очолює редколегію першого радянського літературно – художнього часопису «Мистецтво», сприяє виходу у світ журналу «Музагет». У травні 1919 р. його призначають першим наркомом освіти УРСР.

Однак незабаром – знову підпільна діяльність: разом з В. Затонським та О. Шумським входить до групи, яка перетинає польський кордон, щоб підняти селян Галичини на повстання. Задум не вдався. Г. Михайличенко з тяжким пораненням повертається до Києва, який невдовзі окуповують денікінці. 20 листопада 1919 р. відбулося чергове засідання літературної групи. Відчуваючи кінець денікінщини, підпільники готували плани гуртування розпорошених сил. Під вечір покрадьки розійшлися всі, крім Михайличенка і В. Чумака. На світанку до їхнього будинку під`їхав автомобіль, наведений провокатором. Арешт і розстріл, начебто при спробі втечі,

Його літературні спроби почалися в харківській в`язниці, де написано перше оповідання «Погроза невідомого». Щодо новелістики Г. Михайличенка, то її можна поділити на два основних цикли: «Місто» і «Лірика». Новели першого циклу («Дівча», «Повія», «Старчиха», «Місто» та ін.) – це фрагменти емоційно зображеної мозаїки суспільного життя в період між Лютневою революцією та жовтневим переворотом. Ліричного героя цих творів проймає почуття зболеності за принижених і ображених людей, найнижчих представників суспільної ієрархії. У циклі «Лірика» («Зацвіла моя люба», «Поцілунок», «Кольорові аркушики», «Огонь моїх очей», «Дівчина») – здебільшого особисті переживання й настрої під час сибірського заслання та пізнього підпілля та туга за рідним краєм, терпкий біль нерозділеного юнацького кохання.

Є ще кілька новел з часів першої світової («На річці Мережаній», «Забив») та громадянської воєн («Крик», «Навесні») і звичайно «Блакитний роман», що постав на перехресті гострих полемік 20-х років.

«Драствуй, Юліане Шпол! Драствуй запашне життя! Тисну вам руку!»1. Саме словами М. Хвильового можна розпочати ознайомлення з творчим шляхом Михайла Ялового (Юліана Шпола).

Народився 5 червня 1895 року в селі Дар-Надежда Костянтиноградського повіту на Полтавщині (тепер: Сахновщинський район Харківської області) в сім`ї волосного писаря. Середньо освіту здобув в Миргородській гімназії. А 1916 року вступив на медичний факультет Університету Святого Володимира. Проте університетського курсу йому закінчити не пощастило, оскільки він майже одразу ж після того, як прибув до Києва, із головою поринув у революційну діяльність, ставши членом партії соціалістів-революціонерів.

У час громадянської війни брав активну участь у боротьбі з гетьманцями, німцями, петлюрівцями, очолював Червоноградську раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. З 1918 р. – член Української комуністичної партії. 1920-го року Яловий вступає до лав КП(б)У, як це зробили багато з його друзів і однодумців «боротьбистів».

Свою творчу діяльність письменник постійно поєднував із журналістсько- видавничою роботою: він був редактором газети «Селянська біднота»,

1. Хвильовий М. Твори: … Т1 Вступна новела. – К.: Дніпро 1990 р. с. 124

заступником головного редактора журналу «Червоний шлях», головним редактором ДВУ. У 1925 році вступив до лав «Гарту». Щоправда, у лавах цієї організації перебував зовсім недовго. Уже