Гончарство - неупереджений літописець епохи. Як би не говорили колишні й теперішні функціонери про "розквіт народного мистецтва", про його нібито "нечуваний злет" і тому подібні, складені в кабінетних ка-мерах епітафії, майбутнє пильно вчитається в творіння сьогоднішньої доби і, безумовно, збагне всю трагічність довготривалого періоду спотвореного соціалізму, коли одвічне ,прагнення народу до краси розвивалося вказів-ками, інструкціями, теоріями і концепціями. "Небачений доти розквіт" насправді ж був небаченим розтринькуванням премудрих надбань націо-нальної культури. Народне мистецтво квітне не від бездушного виконання циркулярів, а від синівської любові до рідної землі, від пошанування й успадкування мистецьких традицій дідів-прадідів, від усвідомлення себе спадкоємцями духовних надбань минулого.
Подальший успішний розвиток українського гончарства тісно пов'яза-ний із вирішенням однієї з кардинальних проблем теорії народного мисте-цтва - проблеми традицій та інновацій, адже правильне розуміння взаємо-дії нового й традиційного у творчості сучасних майстрів дасть змогу під-тримати керамічний промисел в цілому ряді осередків.
У роботах сучасних українських гончарів стійко зберігаються тради-ції народної кераміки, а нові риси з'являються поступово й досить по-вільно. Це пов'язано із специфікою народного мистецтва як типу худож-ньої творчості. Але водночас особливості гончарства останнього десяти-ліття обумовлюють прискорення процесу новоутворень.
Традиції більш стійко зберігаються у давніх гончарних осередках, де працює в наші дні по кілька майстрів (Гавареччина Львівської обл., Смотрич, Пирогівка, Заміхів, Меджибіж Хмельницької обл., Паланочка, Громи. Гнилець Черкаської обл., Дибинці Київської обл. тощо). Саме на ці осе-редки необхідно звернути особливу увагу, адже в них існує загроза зник-нення гончарства , а значить і місцевих традицій. В центрах, де в про-мислі зайняті по десять і більше гончарів (Шпиколоси Львівської обл., Гончарівка Тернопільської обл., Адамівка Хмельницької обл., Коболчин Чернівецької обл., Луб'янка Київської обл., Олешня Чернігівської обл. тощо), також зберігається усталеність традицій, але досить чітко просте-жуються й нові риси (наприклад, перехід від чорнолощеної кераміки до виробів з червоним черепком). Нововведення з'являються насамперед на підприємствах народних художніх промислів (Опішня, Косів). До них тре-ба ставитись дуже обережно, щоб не зруйнувати локальні традиції.
Традиційні й нові елементи простежуються в матеріалах, технології, асортименті та художніх особливостях виробів.
Додержання давньої технології, використання одвічних матеріалів сприяють збереженню гончарства як традиційного виду народного мисте-цтва й обумовлюють усталеність художньо-образної системи певного ре-гіону, району , центру. В значній кількості осередків технологія майже не змінилася або ж зазнала лише незначних нововведень, а от на підприємствах народних промислів технологія зазнає постійних змін, застосовуються нові матеріали.
Традиційний асортимент виробів гончарів залежно від утилітарних вимог певного часу постійно, хоч і дуже повільно, змінюється. У майст-рів, що не зайняті на підприємствах народних промислів, протягом остан-ніх десятиліть відбулося скорочення асортименту, який у той же час за-лишається традиційним. Нові види виробів з'являються рідко. У наші дні змінилося співвідношення між кількістю окремих видів посуду. Отже, збе-рігається стійкість і чистота традицій, але водночас існує загроза її зник-нення (мальований посуд, іграшка). Продукція підприємств народних ху-дожніх промислів включає традиційні форми, багато з яких уже не виго-товляються в більшості центрів (куманці, барила, фігурний посуд). Тут з'являються нові для народного мистецтва вироби (сервізи, вази), а тради-ційні форми варіюються.
Художні особливості кераміки, це загальновідомо, значною мірою обумовлюються матеріалами, технологією, асортиментом виробів. Велику роль відіграють соціально-економічні умови, середовище, в якому живе майстер. Сучасні народні керамісти виступають носіями багатовікових традицій українського гончарства. У творах більшості з них можна виділити надзвичайно давні елементи - форми та декор теракотового по-суду, образи іграшки й риси традицій пізніших часів - цехові середньо-вічні традиції в полив'яних виробах, "земська традиція" в Опішні.
Для гончаря, як і взагалі для народного майстра, крім стійкої при-хильності до традицій, типовим є також прагнення до нового. Творчі зна-хідки одного майстра стають здобутком усього колективу й започаткову-ють нові традиції. У наш час цей процес прискорився, що пов'язано із зміною психології народного майстра, який усвідомлює себе як творчу особистість. У деяких народних керамістів після багаторічних пошуків но-вих форм спостерігається повернення до давніх традицій своїх осередків (О.Ф.Селюченко, Я.І.Падалка, М.М.Маринченко). Звичайно, це явище позитивне і його необхідно всіляко підтримувати.
Бережне ставлення до творчості гончарів з урахуванням специфіки народного мистецтва та вивчення локальних традицій осередків сприяти-муть подальшому розвитку гончарства.
Українці, яких називають одним із найбільших керамічних наро-дів світу, не можуть похвалитися знаннями власної гончарської історії. Бо глибокого систематизованого літопису гончарського ремесла України ми не маємо. Щоправда, є серйозні розвідки про кераміку археологічних культур з терену України. Проте таємницею залишається творчість серед-ньовічних гончарів. Мало знаємо про складні процеси в гончарстві на межі XIX - XX ст. Культурно-духовною цілиною покоїться етнографія українського гончарства, під якою маємо на увазі комплекс міфологічних уявлень про гончарство, професійні звичаї та обряди
