Еволюція виконавської техніки в українській баянній школі (друга половина ХХ ст.)

Еволюція виконавської техніки в українській баянній школі проходила в тісному взаємозв’язку та одночасно із становленням виконавства, репертуару, методики та вдосконаленням конструкції інструмента. Шлях осягнення власних музично-технічних характеристик, що відбувався у “академічних” інструментів протягом декількох століть, баян здійснив приблизно за півстоліття, широко практикуючи перекладення, транскрипції, розвиваючи оригінальну композиторську творчість та переосмислюючи методичні надбання суміжних інструментальних спеціальностей. З цих позицій, еволюція виконавської техніки на інструменті умовно може бути поділена на три етапи:

І. Від 40-х-50-х років ХІХ ст. – до середини ХХ ст. – усталення конструкції, становлення дидактичної методики та започаткування вищої фахової освіти, опанування на емпіричному рівні музично-виконавських можливостей “готового” інструмента та домінування “техніки від клавіатури”. Поширення перекладень та транскрипцій творів музичної класики, що становили домінуючу частину в професійному репертуарі баяністів, сприяло осягненню музикантами власних музично-технічних характеристик інструмента, спричинило відхід від народно-побутової інтонаційності до адаптації класичної культури звуку. Перенесення провідними педагогами та концертантами у баянне мистецтво методичних, теоретичних та практичних надбань академічних інструментальних культур, переосмислення та адаптація у відповідності до специфіки інструмента їх виконавських принципів, суттєво збагатила технічний арсенал баяністів новими виражальними засобами та технічними прийомами.

ІІ. 60-80 рр. ХХ ст. – постійна модернізація конструкції інструмента набуває довершеності з винайденням та введенням у практику найдосконалішої моделі – п’ятирядного, багатотембрового, готово-виборного баяна. З опануванням його музично-технічними характеристиками, відбувається значне переосмислення та вдосконалення виконавського потенціалу баяністів, що суттєво наближається до академічних показників. У баянному мистецтві починають виявлятися власні виконавські тенденції, широке застосування отримують нові, специфічно-інструментальні прийоми гри, які увійшли в систему виразових засобів XX століття та знаходять своє безпосереднє використання в оригінальному репертуарі. З’являються перші узагальнюючі праці по теорії та методиці баянного виконавства.

ІІІ. Від 80-х рр. – до початку ХХІ ст. – характеризується новим баченням виконавської техніки як “техніки від інтонації”; розробленням концепції художньої виконавської техніки та розуміння її як майстерності звукомовлення, що знаменує установку на зближення та рівноправність виконавської та композиторської творчості; створенням обширного, високохудожнього, оригінального репертуару, у якому відбувається нове бачення технічних можливостей інструмента та яскраво продемонстрована неповторна музична та виражально-технічна специфіка баяна; запровадженням комплексного методу формування виконавської майстерності; створенням науково-теоретичної бази. У своїй сукупності, ці фактори сприяли прогресуючому розвитку виконавської майстерності баяністів та ствердженню баяна у колі академічних інструментів.

Протягом означених періодів відбулась зміна сприйняття виконавської техніки як окремих елементів майстерності – певних умінь та навичок (перші школи та самовчителі), до цілісного уявлення про техніку як явища синтетичного (праці М.Давидова, Ю.Бая та ін.). Тобто, єднання комплексу слухо-моторних, психофізіологічних та артистичних даних виконавця в реальному звучанні у відповідності до логіки смислового інтонування структури музичного твору та об’єднаних одухотвореністю.

Еволюція баянного виконавства засвідчує відхід від імпульсивно-спонтанної, безпосередньо-емоційної почуттєвості побутового музикування, до перейняття та адаптації концертантами академічної манери артистизму, що відбувалось паралельно із опануванням ними класичною репертуарною спадщиною, відтворення якої передбачає адекватну стильову манеру сценічного висловлювання. Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст., піднесення вагомості артистично-театральних аспектів концертування, пов’язане з посиленням впливу масової культури на сучасне баянне мистецтво, воно простежується у композиторській та виконавській творчості, останніх композиціях нової музики, джазовому та естрадно-популярному напрямках. Сучасна концепція виконавської техніки баяніста передбачає віртуозне володіння останнім не тільки всією палітрою технічно-виражальних засобів інструментальної виразності, але і відповідними артистично-акторськими якостями. Вона знаходить своє безпосереднє втілення у мистецтві провідних представників української баянної школи.

Широке розмаїття художніх ініціатив українських виконавців виявляється у їх різноманітних стилістично-репертуарних уподобаннях, оригінальному сценічному представленні, артистично-театральному самовияві.

Рівень виконавської майстерності провідних українських баяністів віддзеркалює загальну тенденцію в галузі до зростання творчого потенціалу й збагачення арсеналу сценічних та музично-інтонаційних засобів мистецького впливу. Він відповідає найвищим критеріям світового рівня та відображає загальні явища у сучасному виконавстві.