хлопцями, що відповідно перевдягнені і розмальовані. Вони ж співають ряд коля-док. Серед дійових осіб вертепу, який виставляється в селах Збаразь-кого району Тернопільської області, - Пастушки (хлопці-підлітки), Бі-да, Дід, Чорт, Корчмар. Вертеп виставляється у хаті. Перед цим госпо-дарів запитують, чи може до них «зайти вертеп». Склад вертепу буває двох видів: з шопкою або з шестикутною зіркою. Заходячи до хати, вертепники ставлять шопку або зірку, і коло цього місця розпочинають виставу.
Вертеп – це справжній театр. Є сюжет, ролі, зав'язка, кульмінація, розв'язка дії, декорації, окреслюється навіть «сцена» - місце біля шопки чи зірки. Це музична вистава, бо вона супроводжується ліснями, у вертепі беруть участь музики. Кожен учасник вертепу знає напам'ять усі ролі, тому ролі взаємозамінні. Але конкретний діалог чи монолог, як правило, імпровізується (хоча є зошити з записаними текстами).
Великого поширення дістала новорічна вистава «Коза». Відома вона практично по всій Україні. Дійові особи – Коза (парубок у вивернутому кожусі, він тримає дерев'яну голову кози із рухомою щелепою, яка може при потребі клацати), Дід (він веде козу за мотузку), Лікар, Городо-вик, Торговець та ін., хор парубків, які співають колядку «Коза». Дія розгортається в перебільшено-гумористичних формах. Гурт заходить в хату, Дід заводить Козу. Починається колядка про козу. З моменту, коли Дід ударив Козу і вона «умерла», дія переходить в діалог. Тор-говець намагається купити Козу, Дід торгується. З'являється Лікар, який виліковує Козу. Та оживає і все закінчується загальним танцем під спів парубочого хору. В кінці Міхоноша з Козою обходять господарів і збирають гостинці. Головне у цьому нехитрому сюжеті – жвавість, до-тепність, винахідливість. Вистава завжди викликає посилений інтерес. Особливого поширення «Коза» набула в лісовій і лісостеповій частині України. У самому факті водіння кози поєдналися, як мінімум, три джерела: звичай «першого полазника», відголоски римських сатурналій і давньогрецьких діонісій (головним героєм їх був козлоногий бог Діоніс – покровитель рослинності і родючості), пережитки язичницьких ігрищ з перевдяганням і масовими «сміховими» обрядами.
Інша новорічна пісня-вистава «Маланка» також парубоча вистава. Один перевдягається Маланкою, інший – Циганом, ще який – Дідом. Буває, що разом з Маланкою водять «Козу». Циган може водити Вед-медя (перевдягненого парубка), або Коня (двоє хлопців, накриті якоюсь накидкою). Гурт співає щедрівки, а також пісню про Маланку. У хаті Маланка жартує, робить «бешкет», Циган нишпорить по хаті, Дід сва-риться з Бабою і т. д. Походження «Маланки» менш ясне, але за усіма ознаками, ця вистава не така давня, як «Коза».
В язичницькі часи рядження мало магічну функцію. Однак вже з XIX ст. воно втратило первісне значення і стало звичайною новорічною розвагою. Про це свідчить і той факт, що усі три розглянуті вистави – вертеп, «Коза» і «Маланка» - мають спільних персонажів. Отже, колиш-ній розподіл масок і одягу втратив ритуально-магічне значення, пере-творившись в елементи гумору і святкових жартів.
Музика у новорічних видовищах відіграє дуже важливу роль, вона відображає етнографічні особливості народу, передає характер даної сцени допомагає вникнути в театралізоване дійство, яке передають народні персонажі. Любе свято завжди обрамлене музикою, а новорічні свята без музики просто неможливі.
Адже наш народ з давніх-давен є дуже співучий і всі дійства, які відбуваються на Новий рік, були не вигадкою, а існували насправді. У Новорічних видовищах брали участь всі: і діти і дорослі, і літні люди, і бататі, і бідні.
Важко собі уявити Новорічне свято без музики, було б дуже скучно. І до нині по селах збереглися народні традиції, де є ще народні, самобутні умільці, які вміють грати саме на народних інструментах: скрипці, бубні, цимбалах. Це так звані троїсті музики, без яких не обходилось жодне свято на селі, і тим більше новорічне.
У наш час ближче до сьогодення традиції коляди трохи призабуті, особливо в великих містах. Але все одно, не обходиться без музики хоча у місті Новорічну ніч нерідко “обрамлюють” не народною, а естрадною сучасною музикою.
Але все одно, музика – це відображення стану душі, якщо весело, то ми хочемо слухати веселу, танцювальну музику, якщо сумно – ми налаштовані сприймати музику більш серйозну, яка притаманна саме відкрити внутрішній світ людини. Тому музика – це невід’ємна духовна частина масових новорічних свят і видовищ.
Література
О. Воропай “Звичаї нашого народу” І том Українське видавництво. Мюнхен 1958 р.
А. Іваницький “Українська музична народна творчість”. Київ “Музична Україна” 1990 р.
М. Леонтович “Українські народні пісні”. Київ “Мистецтво” 1952 р.