В Стародавньому Єгипті вперше з'явилася ідея про відплату по ділах людини, яка потім стала стрижневою у світових релігіях. У 125-му розділі “Книги мертвих”, складеної жерцями в епоху Нового Царства, йшлося про суд Озіріса. Озіріс зважував на спеціальних терезах душу небіжчика й пропускав її на поля Іалу лише в тому випадку, якщо на ній не висів тягар жодного з 42 смертних іріхів, інакше душу грішника тут таки пожирала страшна потвора Аммат. Проте високоморальну ідею про відплату за діла людини єгиптяни сповідували непослідовно. В “Книзі мертвих” знаходимо поради, як можна обдурити Озіріса й здобути вічне блаженство попри весь тягар земних гріхів. “Так були знищені високі моральні здобутки,- зауважував із цього приводу єгиптолог,- і “Книга мертвих” свідчить водночас і про їхню наявність, і про їхню сумну долю”.

Дорого, дуже дорого обійшовся стародавнім єгиптянам культ мертвих. Безприкладне в історії кам'яне будівництво пірамід, скельних гробниць і храмів здійснювалося саме для потреб цього культу, про який єгиптянин дбав мало не більше, аніж про своє земне життя. У цьому, на думку єгиптологів, значною мірою “завинив” географічний фактор, адже “сама природа країни звільнила єгипетський народ від багатьох скрут, які спіткали інші народи, вона ж... вплинула і на його релігійні погляди, які полягали в тому, що перебування людини на землі швидкоплинне й минуще, а справжнє, вічне життя настає лише після фізичної смерті”.

Звичайно, релігійне життя в Стародавньому Єгипті не було безхмарним, вільним від єретичних учень, навіть елементів релігійного скепсису. Свідченням цього була поява таких вільнодумних творів, як “Пісня арфіста” та “Бесіда розчарованого зі своєю душею”, в яких висловлюються сумніви щодо посмертного воскресіння й епікурейські заклики “жити за велінням свого серця”, собі на втіху. Автори цих творів не протиставляли релігійному світосприйняттю своє розуміння світопорядку, обмежившись лише випадами проти окремих аспектів офіційного віровчення.

З розбудовою єгипетської державності релігії відводилася специфічна роль - дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить досконало розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона й, зрозуміло, власної влади, а також поява у стародавніх єгиптян ідеї про відплату по ділах людини, що було вже втручанням у сферу соціальної етики.

Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших стародавніх народів Передньої АзГі, передовсім східносередземноморських. Зокрема, жителі фінікійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і єгипетський деміург Пта, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а також у Галлії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також має єгипетське походження.

Стародавні єгиптяни, споряджаючи небіжчиків у потойбічний світ, наділяли їх безліччю потрібних речей, зокрема їхніми улюбленими літературними творами, тому в стародавніх гробницях виявлено чимало пам'яток староєги-петської художньої словесності, й наші знання про неї досить повні.

Найдавніші літературні пам'ятки Єгипту збереглися ще від епохи Стародавнього Царства. Це “Тексти пірамід”, які містять “біографії” вельмож - складені в прозовій і почасти римованій формі твори, що мають не лише історико-пізнаваль-не, а й певне художнє значення. “Біографії” настільки зрілі художньо, що на той час, поза всяким сумнівом, уже пройшли тривалий період свого розвитку. Отож староєгипетська література зародилася ще задовго до появи писемності, в формі усної народної творчості. “Біографії” вельмож, наприклад, виникли з обрядових пісень-плачів, у яких спеціальні плакальники й плакальниці не лише демонстрували горе з приводу смерті співвітчизника, а й прославляли його діяння.

В епоху Стародавнього Царства розвивався також дидактичний жанр. Авторство найдавніших єгипетських збірників повчань традиція приписує вельможам Кагемні та Птахотепу. Пробували свій літературних хист у цьому жанрі також окремі фараони. За своїм характером староєгипетські повчання дуже різні. Деякі з них, наприклад, цинічно пропагують надмірний практицизм, безпринципність і холуйство, інші ж узагальнюють життєвий досвід з високоморальних позицій, сіють “розумне, добре, вічне”.

Класичною добою розвитку староєгипетської літератури стало Середнє Царство, в якому поряд із традиційними жанрами художньої словесності виникали й здобували популярність у читача нові. Так, на основі колишніх інтимних біографій з'явилися белетристичні твори, розраховані на масового читача. Вони багато разів переписувалися (“Розповідь Сінухета” дійшла до наших днів у 25 примірниках). Здебільшого це були описи подорожей - зародкова форма пізнішого пригодницького жанру. В них подибуємо напівреальнин-напівфантастич-ний опис Сирії, Палестини, Фінікії, Ефіопії та деяких інших сусідів Єгипту. Щоб досягти ефекту правдивості, стародавні автори щедро постачали текст побутовими реаліями (що, до речі, збільшує історико-пізнавальну цінність цих літературних пам'яток). Вони апелювали до патріотичних почуттів читача, зворушливо передаючи нудьгу мандрівника за рідною оселею, його непідробну радість від щасливого повернення додому.

Іншим популярним жанром були казки папірусу Весткар (кінець Середнього Царства), які й досьогодні не втратили своєї художньої привабливості. В староєгнпетських казках, які дуже схожі на міфи, хоча й не є ними *, як і в європейських, вимисел подається вперемішку з життєвими реаліями. Через них незмінне проходить ідея про неминучість перемоги добра над злом (вона особливо яскраво виражена в “Казці про двох братів”), у них нерідко звучить