У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігі­лістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характе­ристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмо­дернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Реля­тивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігіліз­му (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотріб­ній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по­суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо­димо до розуміння суспільств і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замі­нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської тео­рії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все му­сить мати свою «філософію»: політика, держава, суспіль­ство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замі­нити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому зно­ву цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відпо­відальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політи­кою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є пост­модерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмо­дернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'яв­ляється потреба шукання чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприй­мають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщан­ського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґла­ментованою, великі.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелек­туальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових і ди­летантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стан­дарти написання праць.

Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмо­дерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформа­ції», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспіль­ством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «на­уково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спе­ціальність без внутрішнього покликання і без дослідниць­кого таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перева­га позаджерельних знань, відписаних і переписаних з по­передніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на під­ставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдна­лося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому де­формації во ім'я попередньої панівної ідеології залишили­ся надалі деформаціями тепер уже підпорядкованими ін­шій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйня­ти можливість займатися теоретичною чи концептуаль­ною історією з вихолощеним або спрепарованим джерель­ним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи кон­цептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктив­ного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, іс­торією не є і не може нею бути.

Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити ета­лоном, виконаним за новою методологією. Так що всі іс­торики позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються.

Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму методоло­гія фальсифікації минулого та сучасного в ім'я вимог па­нівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткому­ністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмо­дернізму І до постмодернізму II.

Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм II зумів глиб­ше за попередні історіософські течії проаналізувати спів­відношення історик - історичне джерело - історичний твір. Однак постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до від­кинення фальсифікацій і вдосконалення методів та крите­ріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому.

ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Так чи так, виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне, принесла Постмодерністська філо­софія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні. Такими «новинками» можна вважати:

1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауко­вою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де