2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й деструкції дослідницького ремес­ла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порів­няння різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна замінити заідеологізованою і заполітизованою концепту­ально теоретичною історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В результаті здійсню­ється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й ненайкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;

3) дискредитація макроісторії на користь мікроісто­рії. Частина істориків та псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною - у часі та просторі - макроісторією стало не лише важким, та­ким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним, . особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне по­ширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку дослід­жувати легше і зручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при «традиційній» іс­торіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social: 18e-19e siecles» [«Сморід і жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX ст.»], 1982; жовта жонкіль - це квітка з родини нарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що сумування до ку­пи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від

макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;

4) надання переваги фраґментарним або незаверше­ним працям, у яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимо­гою для історика;

5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння насе­лення ЛСД - споришем - подається як основна причина Французької революції; українські голодомори -наслідок стихійного лиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до де­сяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви, експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до безцільного і без­плідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослід­ницького методу (наприклад, при історико-демографіч­них дослідженнях для визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неісну­ючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідео­логізації та політизації;

6) проголошення кінця історії та історіографії. Це як­раз цілком нове явище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона не­потрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторич­ними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фу­куяма, що оголосив кінець історії, бо є американська де­мократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історії та ос­тання людина»], 1992). У даному випадку замовник «кін­ця історії» прозорий;

7) зведення історичної методики до дослідження текс­ту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихова­ного змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому ви­гляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного детермінізму, тим паче, що таке досліджен­ня тексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмо­дернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщи­на постмодернізму І, коли виникла практика писати езо­повою мовою;

8) заперечення достовірності історичних знань з по­зицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та роз­глядається від початків виникнення теорії пізнання, от­же, ще від античних часів;

9) рішуче і безапеляційне руйнування національної іс­торії, зокрема, тих націй, які XIX ст. визначили неісторич­ними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національ­ної історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська іс­торія»], 1997, бо в ній, нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змісто­ві історії невеликого народу в найновіших часах);

10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, по­встань, бунтів. Почерк замовників також у