Головну роль на весіллі грали свахи й кухарки, які не тільки прислужували, угошували, приспівували й латкали, але й пильнували, щоб все відбувалося за прийнятим звичаєм.

Наприкінці весілля свахи знімали з молодої вінок, садили на стільчик серед хати. До неї по черзі підходили спочатку батьки, а потім сестри й брати. Вони брали гребінь і чесали волосся, а свахи співали: “Мати косу чеше, на Дунай косу мече. Пливи, косо, за водою як зоря за зорею”. Свахи вкладали косу і зав'язували молодій очіпок. Молода стає молодицею і Маринця чи Марія тратить своє ім'я й стає Дмитрихою - чоловіче ім'я з жіночим закінченням, рівноправна дружина свойого чоловіка. Вона не є підлегла. Вона гордиться новою назвою ще більше, бо з хвилиною зав'язання голови до неї вже не говорять на “ти”, але тільки на “ви”, і тільки найближча рідня й подруги дівоцтва кличуть її по імені. Прастарий український обряд вінчання. Дмитриха-дружина в разі відсутності свого Дмитра перебирає всі його обов'язки.

Після закінчення весілля відвозили молоду до дому молодого. Молода везла в новій скрині своє віно, а за возом вели її корову на нову господарку. У молодого гостили гостей, що приїхали з молодою, але вже коротко. На тому весілля закінчувалося.

Отже, Тисменицький район сформував протягом століть свої власні етнографічні особливості. Як ми бачимо, звичаї та обряди населення також проводились із своїми певними цінностями.

3.2 Традиційні прийоми конструкції та технології виготовлення одягу Тисменицького району

Народний одяг Покуття із зміною часу впроваджував певні зміни щодо до крою та технології вигтовлення одягу. Покутяни виготовляли натільний одяг шляхом ткацтва.

Домашнє ткацтво задовольняло культурно-по-бутові потреби селянської сім'ї. Виготовленням тканин для одягу займалися в кожній сім'ї, пере-важно жінки, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Кожне селянське господарство мало власного саморобного верстата та інше необхідне ткацьке знаряддя. Із вовняного прядива в домашніх умовах ви-робляли сукно для жіночого та чоловічого вер-хнього одягу, тканину для поясного жіночого одя-гу, зимових чоловічих штанів, а також пояси. Заможне населення використовувало вовну ягнят або однорічних овець. Бідняки вовну для одягу збирали кілька років, змішували вовну овець різного віку, іноді стригли старих овець двічі на рік, одержуючи грубу вовну низької якості - “перестриг”. Для грубого сукна використовували й вовну, яку одержували завдяки вичісуванню овець, а також: відокремлену від ви-чинених шкір.

З білої вовни виготовляли біле сукно, яке використо-вували для чоловічого й жіночого верхнього одягу. З сукна сірого кольору в переважній більшості шили одяг бідніші верстви населення. Чорне, природного кольору сукно виготовляли з найкращої вовни — з вовни молодих овець. Таке сукно мало рівномірний колір і його не треба було фарбувати. Ще його називали “мицьковим” і цінили до-рожче за всі інші сукна, використовуючи переважно на сердаки та байбараки для жінок. Чорне сукно гір-шої якості виготовлялося з вовни старих овець. Вико-ристовувалося воно для пошиття чоловічого поясного одягу і для одягу на негоду. Сорочки виготовляли з білого тканого полотна. Одяг з використанням певних матеріалів викликає зміни також в силуетному кольоровому рішенні.

Проте конструкція та технологія виготовлення одягу в Тисменицькому районі мала свої особливості. Крій та технологія, в свою чергу залежала від заможності родини.

Для виготовлення матеріалів для одягу була домашня текстильна техніка — ткацтво. Домашня тканина була основ-ним матеріалом для виготовлення одягу. Особливо цінувало-ся і тонке льняне полотно, яке використовували заможні населени переважно для жіночих сорочок. Із якісного конопляного волокна “плос-коні” вироблялося тонке плоскінне прядиво та полотно. Тканина з конопляного волокна гіршої якості - (матерчата). Костриця від льняної та ко-нопляної куделі (вал) ішла на виготовлення гру-бої тканини (з валу).

Сорочки міщанок Тисмениці виготовлялись з білого доморобного тонкого лляного полотна. Виготовленням полотна займались місцеві майстрині, або привозили з сусідніх міст та селищ. Більш заможніші міщани використовували фабричні матеріали (частіше колен-кору, який був значно ширший за доморобне по-лотно). Окрім того, інтелігенція та заможні міщани на зміну традиційним сорочкам, під впливом міста, одягають привезені блузи різноманітних фа-сонів, поступово відводячи сорочку з доморобного лляного полотна на другорядний план. Також змінюється крій сорочок з приходом фабричних тканин, зменшується кількість швів, збільшується об'єм рукавів.

В еволюції крою сорочок най-повніше відобразився один із найважливіших на-родних принципів створення одягу - раціональ-ність, що визначалася функціональністю, техніч-ними можливостями, спадкоємністю традицій. У Тисменицькому районі побутували такі сорочки: тунікоподібна, із плечовими вставками, суцільно кроєним рукавом..

Тунікоподібний крій зберігався переважно в чоловічих сорочках, кроєних із одно-го центрального, перегнутого впоперек полотни-ща, до якого по боках пришивалися два поздов-жньо перегнуті полотнища - рукави. Нижче ру-кавів до стану пришивалися “бочки” у півполотнища завширшки та ластки (клинці, які вставля-лися під рукавом, між рукавом та бочками). По центру перегнутої частини стану вирізувалась гор-ловина і робився глибокий розріз - «пазушка».

Сорочка з плечовими вставками генетично продовжувала розвиток тунікоподібного крою. Плечові вставки - (уставки) були прямокутні (пізніше у вигляді трапеції). Шматки полотна вшивалися між передньою та задньою пілками по основі або по пітканню стану сорочки. Хоча на значній території побутували обидва вказаних способи, сорочка з уставками, пришитими по ос-нові, що набула широкого розповсюдження на се-редньому Подніпров'ї, визнана дослідниками здавна характерною для українців. Тому цей вид сорочки і називають (українським). Уставки розширювали плечову