Щодо нагрудного осінньо-весняного верхнього одягу то в м. Тисмениці побутували ті ж керсетки, (шнурівки) проте з рукавами. Покрій ідентичний тільки трохи вільніший. В с. Підпечари та с. Єзуполі це були полудошки, схожі на катанки але з пришитими рукавами. Шились цупкого полотняного, фабричного полотна та теплого плюшу.

Верхнім чоловічим одягом був сірак (пальто,плащ), плащовий одяг шився з двох полотнищ розширених до низу, з невеликим коміром сірого та чорного сукна, що підперезували поясом. Заможніші міщани комір підбивали ще й хутром.

Зимовим верхнім одягом був кожух. Кожухи за кроєм можна поділити на прямос-пинні, розширені донизу (тулуб'ясті, кульові) та приталені, під стан (зібрані в збори або до клин-ців). За довжиною вони могли бути короткими (до талії або до середини стегна), середньої довжини (до або трохи нижче колін) та довгі (до п'ят). Роз-міри кожухів, співвідношення окремих частин, їх конфігурація складалися історично і закріплюва-лися на певній території і на конкретний період. Великий хутряний кожух служив не тільки теп-лим зимовим одягом, а й підстилкою, покривалом.

Процес виправи шкір був досить тривалим і марудним. Баранячі шкіри, які, в основному, завозилися ,замочували на цілу добу в холодній річковій воді. Потім шкіру клали на дошку, і за допомогою лопатки «віячки» очищували гладку поверхню, яка називається (лядром) .Вовну розчісували грубим гребенем. Для очищення вживалося також мила і нафти [10,20-27с.].

Наступним етапом виправи було знімання з вимоченої шкіри міздри за допомогою спеціального пристрою. Для розм'якшення і повної очистки шкіри застосовували “квашення”. Для цього лядер кожної шкіри натирали тягучим розчином (житні висівки з сіллю), загортали подібно до голубців вовною назовні та вкладали до кадуба. Через кожен день шкіру розгортали і змочували квасом кадуба, потім знову згортали і перекладали до окремого кадуба. Цей процес тривав 5-6 днів. Після цього шкіру сушили на сонці лядром назовні, а потім споліскували від квасу і знову сушили на сонці. Лядр висушеної шкіри натирали квасом для зволоження і висушували шкіру в затінку пртягом шести годин.Вже висушену шкіру за допомогою “ключа” розтягали, а за допомогою ”гарбунку” зістругували бокові затвердіння на шкірі. Кінцевим етапом процесу виправи було білення, за допомогою якого очищувався лядер від жиру. Для цього використовували крейду і гіпс. Після цього процесу шкіра вважалася виправленою і з неї можна було шити кожухи.

Кожухи міщанок м. Тисмениці були двох кольорів: білих та червоно-коричневих тонів. Білі кожухи одягали на свята, вичинка цих шкур була клопіткою та відображала високу якість. Різниця між жіночим та чоловічим кожухом було тільки що в орнаментиці та меншим в розмірі. Довжина білих кожухів сягала колін. Присутні манжети, прорізні ки-шені і поділ обшивалися хутром. Щодо червоно-коричневих кожухів то тут спостерігається певна відмінність. Жіночі були більш прямими, трохи розширені до низу, довжина сягала середини бедра, з невеличким коміром. Жіночі кожухи більш декорувались. Чоловічі кожухи були уже довшими, нижче колін з великим коміром, більш свобідні та розширені до низу. Кожухи були верхнім одягом рільників, а більш заможніші міщани ходили в плащах підбитих хутром.

Ще одним хутряним одягом, міщан та селян, був кептар, який вказував на певніі взаємовпливи покутян з населенням Карпат. Для зручності в щоденній праці міщани його часто використовували. Виготовлялися хутряні безрукавки з одної ве-ликої шкіри, яку перегинали вдвоє та посередині на згині вирізували отвір для шиї. Від цього отво-ру вздовж через середину розтинали половину шкіри на дві передні поли. Цей примітивний простоспинний крій став основним для інших форм верхнього одягу не тільки з хутра, а й з ін-ших матеріалів.

Отже, хоч Тисменицький район (м.Тисмениця, с. Підпечари, с.Єзупіль) дотримується певних загальних методів у пошитті та конструюванні одягу, проте своєрідні властивості присутні міщанам. В м.Тисмениця особливу увагу приділяли виготовленню кожухів, оскільки населення працювало на місцевій фабриці.

Розділ IV Художні особливості покутського одягу Тисменицького району.

4.1 Чоловичий костюм Тисменицького району.

Чоловіча народна ноша Тисменицького району (м.Тисмениця,с. Підпечари, с.Єзупиль) включала білу полотніну довгу сорочку до колін. На чоловічих сорочках вишивка розміщувалась вздовж пазухи і комір-стійка та по низу рукава. Вишитий рукав мав певну логічну силу і виконувався суворо у визначеному місці. Проте з плином часу та приходу нових фабричних тканин та моди, вишивка втратила свою магічну та оберегову силую. Орнамент перетворився суто на декоративне рішення в конструкції крою сорочки. Більш заможніші міщани одягали сорочки з привозних фабричних тканин (рис.2.1.).

В с. Підпечари парубочі сорочки були більш декоровані вишивкою. Комір-стійка майже повністю заповнена вишивкою та вздовж пазухи вишивка займає більшу площу для орнаменту.

Довгу сорочку носили поверх штанів та підперезували шкіряним поясом. Проте більш заможніші міщани та селяни заправляли сорочку в штани. У літку чоловіки носили полотняні штани ( портки ), які підперезували поном і застібали на ґудзик. В більш прохолодну пору поверх портанців одягали широкі шаровари, заправлені у високі халяви чорних шкіряних чобіт на рамсасах, підбитих підківками. Побутували також прямі до низу штани, костюмного типу (рис.2.1.8).

Нагрудним одягом слугував бруслик. Поверх бруслика в літку чоловіки одягали сірак. Більш заможніші міщани та селяни одягали плащі (каптан), підбиті хутром. Верхній одяг, яким користувались як чоловіки так і жінки, становили кожухи на зиму. Кожухи були: білі вишивані