Великою популярністю користувались жіночі нашийні прикраси – силянки, ґердани. На Покутті була поширена техніка нанизування (силяння) бісеру походять і назви цих виробів — силянки, сильованки, силенки. Малюнки цих силянок буває тільки геометричним, відрізняється великою строкатістю. Вузенькі силянки або коротенькі ґердани щільно пов’язували на шию. Кожен тип прикрас має локальні риси технології, конструкції, колористичному вирішенні, способі кріплення й носіння.

За формою виділяють підтипи ґерданів: вузька шийна, нагрудна стрічка, широкий багатоколірний комір, що падає на груди, плечі, застібається ззаду на шиї (кризи), два кінці довгих стрічок з’єднували спереду, вони звисали нижче грудей, часто до пояса.

До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і ювелірні вироби з металу. Особлива виразність та художня довершеність притаманні такій своєрідній прикрасі, як дукач (личман), що складався з великої монети — дуката — і прикріпленого до неї металевого, прикрашеного камінням так званого банта. Дукач займав центральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас. Монети для дукача були найчастіше тонкі та дуже великі в діаметрі. Найскладнішою формою є позолочена карбована або лита кругла медалевидна підвіска діаметром 45-55 мм, оправлена плетеним дротяним шнурком або крученою прикріплена вушком чі двома-трьома короткими ланцюжками до декративного, іноді до позолоченого банта. Також дукачі часом замінювались однією чи де-кількома металевими або фінівтяними іконками чи хрестиками. Культовий елемент — один або декіль-ка хрестиків також входили до комплексу україн-ських шийних та нагрудних прикрас

Дукачі, (дукати) за формою поділяються на три підтипи:1) п’ять і більше монет поєднували між собою у вигляді намиста; 2) одну велику монету прикріплювали до металевого браслета-банта, орнаментального каміння; 3) монеиа поєднювалась із хрестиками, невеликими іконами [2,48-63с].

Також, майже не було випадку, щоб дівчина чи жінка не мала у двох вухах сережок, які називали кульчики. Кульчики являють собою гачок, розширений спереду, а до нього підвішений щиток, куди вставлене маленьке кольорове скло та прикріплені ще три довгі та вузькі підвіски.

Сережки значною мірою пов’язані з певною кількість повір'їв та мали зв'язок з ети-кою народу, їх роль в обрядах . Сережки, за народ-ним повір'ям, знімали головний біль. За традиці-єю, в піст або під час жалоби одягали найпростіші сережки, у вигляді кільця. У першу шлюбну ніч молода знімала сережки, бо загублені сережки ві-щували нещастя. Тобто, сережки не тільки прикраса, що створявала довершений образ з нашийними та грудними прикрасами, а й певний магічний атребут в житті селян.

Традиційним головним убором на Покутті була намітка – пов’язана із найрізноманітнішими звичаями, обрядями, віруваннями, магічними ліями. У способах ношення намітка є дуже варіативним жіночим оловним убором. Її пов’язували на зразок низького циліндра, інколи високого зрізаного конуса. Кінці намітки скріплюють на потилицю і опускають на плечі або спереду вище колін, намітку зав’язували півколом над чолом. Під намітку одягяли очіпок з різнокольоровими підшитими ззаду стрічками (стьожками), які звисали по спині під кінцями намітки.

Аналіз покутського традиційного вбрання переконує, що ці речі мають власну оригінальну систему художнього вислову. Емоційна виразність виробу виявлялась якістю худож-ньої мови, активним оперуванням ритму, симетрії, масштабно - про-порційними співвідношеннями, контрастними або нюансними поєд-наннями орнаментальних форм. Усталена система виражальних засо-бів виділяє Покутське вбрання з-поміж національного строю інших регіонів України, як неповторне високомистецьке яскраво виражене явище.

Тобто, оздоба одягу в давнину виконувала крім естетичної ще й магічну та охоронну функції і могла багато про що розповісти, але з часом значення орнаментальних символів втратилось, забулось, зали-шився тільки звичай декорувати одяг.

Отже, хоч покутський одяг не такий багатий на оздобу, як напри-клад, на Гуцульщині, але вміле поєднання кольорів оздоби і самої оде-жі, вишукані форми орнаменту і використання кольорового хутра створює самобутній і цікавий образ.

Розділ III Типологічні особливості покутського одягу

Тисменицького району

3.1 Етнографічні особливості побутування жителів Тисменицького району (м.Тисмениці,с.Підпечари,с.Єзупіль)

Багатогранність і різноманітність традиційної української культури дивує світ своєю самобутністю. З огляду на географічне розташування регіону як своєрідного міжетнічного перехрестя народні традиції Покуття формувалися в складних історичних умовах.

Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір'я має своєрідне планування типу “дворядної зв'язі”. Інтер'єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин, вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердках вивішують рушники, а над ліжком — одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення.

Основним типом традиційного житла на покутті є хата. Це затишна, найчастіше білена зовні і всередині. Народне житло цікаве та оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Характерною рисою народного житла була простота плану хати. Подвір’я має своєрідне планування типу “дворядної зв’язі”.

Бідніші селяни споруджували хати з лози і глини. Це були так звані “городжені” У снятинському районі хати також дерев'яні, але стіни обмащені глиною. Дахи солом'яні. У плані тут переважають будівлі: хатчина - сіни - хата. У сінях на сволоку - великий плетений з лози і обмащений глиною комин. У Городенківському районI в більшості будинків стіни мають каркасні конструкції, із заповненням глино-солом'яними вальками. Зрідка зводили так званI “биті” будівлі - без каркасу, а тільки з глини, змішаноi з м'ятою соломою, яку накладали шарами, весь час просушуючи. Стелі в хатах, як і стіни, обмащені глиною і побілені, крім сволока, який завжди митий. Інтер’єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин,