Тим часом шляхи самовизначення у сучасному світі ускладнюються, переосмислюються, їх традиційні категорії багато в чому вже не відповідають суспільним реаліям та різноманіттю індивідуальних можливостей. Усталені визна-чення національної культури — географія, історія та мова — дедалі більше проблематизуються, підпадаючи під нові гео-політичні розподіли сфери культурних впливів, суспільних відносин, а відтак перед людством постає завдання об рун-тувати нові засади ідентичності.

Приклад України в цьому аспекті, можливо, найбільш показовий. її місцезнаходження (на перехресті сходу та за-ходу, півдня та півночі), складні нашарування культурних по-токів, які протягом століть прокочувалися її землями, особ-ливості історичної долі, що розділяла її на окремі частини, які свого часу входили до литовського, угорського, польсь-кого й російського контекстів, обумовили складність укра-їнської історії та географії, що на кожному етапі мали уточнювати свої обшири. У нових умовах незалежного державотворення ці риси набули нових якостей, залучивши до українського простору не тільки "традиційну" двомов-ність, а й розмаїття культур тих народів, що тисячоліттями жили на землях України, додаючи свої неповторні барви до її національного цілого. Прикладом може бути трагічна до-ля кримськотатарського народу, який тільки в 1990-ті роки дістав можливість повернутися на свої історичні землі, увій-шовши до складу України, а отже і до її культури.

У контексті сучасних українських суспільно-культурних самовизначень особливе місце посідає релігія. Викреслена за радянських часів з духовного життя країни, релігія у різ-номанітті своїх віросповідань та конфесій виступає сьогодні засобом утвердження демократичних засад свободи со-вісті та віросповідання, права людини на особисті духовні прагнення і одночасно усталеною складовою культури, но-сієм традицій, обрядів, побутових норм.

Закономірно, мабуть, що саме в останні десятиліття українське мистецтво переживає унікальний період згу-щеного, сконцентрованого існування та взаємозіткнення в ньому не тільки різних тем, тенденцій та стилістик, а й різ-них стадій, епох, етапів художньо-культурного розвитку. Умовно це можна представити так. З одного боку, над-звичайно впливову роль відіграють ідеї національного від-родження — особливого типу культури, що його більшість європейських країн пережила ще на початку XIX ст., а Укра-їна через бездержавність і тоталітаризм змогла реалізу-вати лише наприкінці XX ст., актуалізуючи в суспільстві загальне зацікавлення національною історією та фолькло-ром. З другого боку, не втрачають вагомості тенденції модернізму, розвиток яких було перервано у 1920-ті роки радянською ідеологією. Мабуть, через це, ніби наздоганя-ючи час, Україна за останні дванадцять років "перегорну-ла" історію мистецтва XX ст., по-своєму перетлумачивши його мови та образно-пластичні відкриття. Нині в укра-їнській образотворчості можна побачити аналоги майже всім напрямкам світового мистецтва — від імпресіонізму та арт-деко до сюрреалізму та трансавангарду. Але зовнішня подібність здебільшого оманлива: західні художні мови підживлюються тут іншим, часто протилежним змістом, використовуються по-своєму, набувають нового звучання. Активне приєднання до світової проблематики припало в Україні на добу постмодернізму, що виступав на Захо-ді певним "кінцем історії", підсумковим та завершальним.

В Україні ж цей час став початком, поштовхом до куль-турної розбудови та державотворення. Можливо, саме це спричинило особливість новітніх українських художніх візій, де релятивність світоглядних позицій поєднується з нестрим-ною життєствердною енергією та емоційністю.

Безперечно, окремі мистецькі моделі не існують ізольо-вано. Вони обумовлюють, стимулюють, а то й заперечують одна одну, часто перетинаються не тільки в певному явищі, а й у творчості окремого художника. Так, в українській об-разотворчості ще й досі існує соцреалістична модель мистецтва, що останнім часом трансформується у "новий академізм", виступаючи певним "ретроканоном" вітчизня-ної культури. Помітне місце посідає і реалістичне світо-сприймання в дусі мистецтва кінця XIX — початку XX ст., яке буквальним відтворенням баченого дискутує з сучасними можливостями фотографії та відео. Поряд з ними впливо-вішим стає актуальне мистецтво, що демонструє найбільш радикальні художні пропозиції, продукує нові теми, образи, змісти. Найчастіше саме твори актуального мистецтва не тільки ілюструють, а й критично осмислюють головну проб-лематику часу, додаючи до української художньої традиції аполітичність, концептуальність, інтелектуалізм.

На сучасній українській мистецькій сцені активно діють кілька поколінь художників, дискусії, а то й взаємозаперечення між якими вносять особливу напругу у творче життя. Але розподіл митців за поколіннями не завжди відповідає суті їхньої творчості. Молоді художники теж часто пра-цюють у дусі попередніх традицій. Та й молодість митця, як відомо, не залежить від віку, а пов'язана, найімовірніше, з його відчуттям часу, суголосністю його проблемам, умін-ням побачити і відтворити найбільш гострі, значні, важливі риси. А відтак категорії "нового" і "старого", "традиційного" і "радикального" постійно перетлумачуються, трансформуючись у художній свідомості, де ретроспективні стилізації можуть ставати віддзеркаленням новітніх проблем, а зов-нішня формальна оригінальність зводитися до простого де-коративізму. Отже, сучасний художній процес наочно за-свідчує, що сутність мистецтва далеко не вичерпується його образною мовою, яка може використовуватися в різних контекстах і значеннях. Що ж є найсуттєвішим у розгортан-ні художнього процесу сьогодні?

І тут цілком закономірним стає висунення на передній план мистецької проблематики змістової насиченості, що обґрунтовує художню переконливість пластичної мови, при-мушує заново відповідати на прості й водночас складні пи-тання: про що говорить художник? Що цікавить його у світі, культурі, людському житті та самій творчості? Ускладнюючи мову, урізноманітнюючи образність, мистецтво щораз по-мітніше перетворюється на особливу "культурну антропо-логію", що концентрує в собі широке коло суспільно-гума-нітарних шукань, насичуючи їх неповторністю авторського, особистісного бачення та переживання. Двадцяте століття засвідчило: історія мистецтва є передусім історією ідей, зміс-тів, що не тільки